— ...як я ходив у саду,— закінчив Рой.— То брехня. Якщо вона когось і бачила, то каменяра. Ми тоді саме добудовували альтанку,— додав він, показуючи на павільйон на тому боці ставка.
Страйк занотував це й перегорнув сторінку записника.
— Ви не пригадуєте, щоб Марго говорила про чоловіка на ім’я Нікколо Риччі? Пацієнта з клініки Святого Івана?
Рой і Синтія похитали головами.
— А пацієнта на ім’я Стівен Датвейт?
— Ні,— відповів Рой.— Але про нього ми чули потім — завдяки пресі.
— На барбекю хтось казав, що пацієнт надіслав Марго цукерки,— мовила Синтія.— Може, то він?
— Ми думаємо, що він. Отже, вона ніколи не згадувала Датвейта? Не казала про неприйнятну увагу з його боку... чи про те, що він Гей?
— Ні,— знову відповів Рой.— Існує, знаєте, поняття конфіденційності й лікарської таємниці.
— Це питання може прозвучати дивно,— провадив Страйк,— але чи Марго мала якісь шрами? А саме на ребрах?
— Ні,— стривожився Рой.— А чому ви питаєте?
— Хочу виключити один варіант,— відповів Страйк і, попереджаючи подальші розпитування, поцікавився: — Марго не казала вам, що отримувала листи з погрозами?
— Казала,— кивнув Рой.— Власне, не аж листи. Вона мені казала про один такий лист.
— Казала? — звів очі Страйк.
— Так. Її звинувачували в наверненні молодих жінок до розпусти та гріха.
— І там були погрози?
— Не знаю,— відповів Рой.— Я того листа не бачив.
— Вона не приносила його додому?
— Ні,— коротко відповів Рой. Тоді, повагавшись, додав: — Ми мали через нього сварку.
— Сварку?
— Так. Є серйозні наслідки,— пояснив Рой, червоніючи,— соціальні наслідки, коли дозволяєш речі, яких немає в природі...
— Боїшся, що вона якійсь дівчині сказала, що бути лесбійкою — нормально? — спитала Анна, а Синтія знову прошепотіла:
— Анно!
— Я говорю,— відповів Рой, і його обличчя перекривила гримаса,— про необачні поради, через які може розпастися шлюб. Я кажу про пропаганду розпусти за спиною батьків. Того листа їй відіслав якийсь дуже сердитий чоловік, а їй навіть на думку не спало... не...
Обличчя Роя мінилося. На якусь мить здалося, що зараз він почне горлати, але натомість він абсолютно зненацька вголос розридався.
Його дружина, донька й невістка приголомшено завмерли рядком на дивані; жодна, навіть Синтія, не кинулася до нього. Рой хапав ротом повітря і гучно ридав, запалими щоками збігали сльози; не з першого разу опанувавши себе, він заговорив між схлипами:
— Вона... ніби.. не пам’ятала... що я не міг... її захистити... нічого... не міг... якби хтось її скривдив... бо я хворий... просто... чортів... безпорадний... хворий...
— Татку,— нажахано прошепотіла Анна, зіслизнула з дивана й навколішках підповзла до батька. Спробувала погладити його коліно, але Рой відштовхнув її руки, хитаючи головою, плачучи.
— Ні... ні... я не заслужив... ти не знаєш... ти всього не знаєш...
— Чого я не знаю? — перелякано спитала Анна.— Тату, я знаю більше, ніж ти думаєш. Я знаю про аборт...
— Ніколи... ніколи! Не було аборту,— відповів Рой, схлипуючи й ковтаючи сльози.— То було... єдине, єдине, що ми з Уною Кеннеді точно знали... вона б ніколи... ніколи... в неї була ти! Вона мені казала... Марго мені казала... що коли ти народилася — її погляди змінилися повністю. Повністю!
— Тоді чого я не знаю? — прошепотіла Анна.
— Я повівся... п-повівся з нею жорстоко! — плакав Рой.— Так! Усе ускладнював. Не цікавився її роботою. Відштовхнув її! Вона збиралася п-піти... я знаю, що сталося. Завжди знав. Напередодні... перед тим, як піти... вона лишила записку в годиннику... така дурниця, наша звичка... і написала там: «Прошу, п-поговори зі мною»...
Ридання поглинули Роя. Синтія підвелася, підійшла й опустилася навколішки з того боку від нього, а Анна взяла батька за руку, і цього разу він її не відштовхнув. Обійнявши доньку, він промовив:
— Я чекав на... вибачення. За те, що вона ходила... з Сатчвеллом. Але вона не вибачилася, і т-тому... я з нею не розмовляв. А наступного дня... Я знаю, що сталося! Вона любила ходити. Багато, далеко ходила... коли була засмучена. Вона забула про Уну... пішла ходити... міркувала, що робити, як мене покинути, бо я її так... так засмучував. Вона була... неуважна... і Крід — Крід! — мабуть...
Не відпускаючи батькову руку, Анна обійняла його за плечі, які сильно тремтіли, і притягнула до себе. Рой невтішно ридав, притискаючись до неї. Страйк і Робін удавано зацікавилися килимом з квітковим візерунком.
— Рой,— нарешті м’яко промовила Кім.— Усі, присутні в цій кімнаті, робили чи казали речі, про які потім гірко жалкували. Усі.