Автоматично, без жодної думки,— але з тим самим бажанням комфорту, яке погнало його до цього кафе,— Страйк знову дістав з кишені телефон і набрав Робін, проте номер був зайнятий. Страйк сховав телефон. Від стресу та хвилювань хотілося діяти, і він сказав собі, що слід попрацювати в Клеркенвеллі, коли вже він тут.
Від кав’ярні було зовсім близько до колишньої клініки Святого Івана. Хто з перехожих проживав у цьому районі ще тоді? Зігнута старенька в дощовику та з картатим ручним візком? Пан із сивими бакенбардами, який намагається спіймати таксі? Може, літній сикх у тюрбані, який на ходу пише есемеску? Чи хтось із них був пацієнтом Марго Бамборо? Чи пригадає хтось брудного бороданя Аплторпа чи як там його, який блукав цими вулицями й переконував людей, що то він убив лікарку?
Неуважний погляд Страйка упав на чоловіка, який ішов протилежним боком вулиці дивною нерівною ходою. Тонке мишасте волосся промокло під дощем і липнуло до голови. Ні куртки, ні парасолі — зате кофтина з дикобразом Соніком на грудях. Надто легкий одяг, непевна хода, широко розплющені дитинні очі й розтулений рот, стоїчне прийняття того факту, що він промокне до нитки,— все вказувало на якийсь когнітивний розлад. Чоловік вийшов з поля зору Страйка, аж тут задзвонив мобільний.
— Привіт, ти дзвонив? — спитала Робін. У Страйка трохи відпустило голову. Мабуть, чай допоміг.
— Ага, дзвонив. Так, трохи новин.
Він розповів їй про чоловіка в спортивному костюмі, який ночував у Елінор Дін.
— І він виходив, затуляючи рота рукою? Дуже дивно.
— Сам знаю. У тому будинку явно щось відбувається. Я послав Морриса постежити за новим персонажем.
— Пентонвілль дуже близько до Клеркенвеллу,— сказала Робін.
— І тому я зараз тут. У кав’ярні на Сент-Джон-стріт. Я д... я думаю,— нестримно позіхнув Страйк,— вибач... думаю, оскільки я вже тут, треба пошукати щось про покійного Аплторпа. Може, хтось пам’ятає ту родину чи знає, що з ними сталося.
— І як ти плануєш це щось шукати?
— Погуляю тут,— відповів Страйк, і на цих словах гостро відчув, як болить коліно,— порозпитую в закладах, які на вигляд тут давно.
Розу... розумію,— знову позіхнув він,— що надії мало, але ніхто більше не зізнавався в убивстві Марго.
— Ти ж не спав?
— Бувало й гірше. А ти зараз де?
— В офісі,— відповіла Робін,— і теж маю новини по Бамборо, якщо в тебе є час.
— Кажи,— мовив Страйк, радіючи приводу відкласти вихід під дощ.
— По-перше, я отримала листа від чоловіка Глорії Конті. Пам’ятаєш, друга дівчина з реєстратури — вона остання бачила Марго живою? Він короткий. «Шановний містере Еллакотт...»
— Містере?..
— Мене звати Робін, люди часто плутаються. «Я пишу від імені моєї дружини, яку тяжко вразила комунікація з вами. Вона не має доказів чи інформації стосовно Марго Бамборо і їй не буде зручно зв’язатися з вами через мій офіс. Наша родина живе приватно й бажає, щоб і далі так лишалося. Я хотів би від вас запевнень у тому, що ви не писатимете моїй дружині ще раз. Щиро ваш, Гюґо Жубер».
— Цікаво,— погодився Страйк, потираючи неголене підборіддя.— Чому Глорія сама не написала? Надто тяжко вразилася?
— Я навіть не розумію, що її так тяжко вра... так засмутило. Можливо,— мовила Робін, відповідаючи на власне питання,— те, що я написала їй через роботу чоловіка? Але я писала на «Фейсбук», а вона не відповіла.
— Знаєш, я думаю, слід попросити Анну написати Глорії. Донька Марго може зворушити її, не те що ми.
— Гарна ідея,— погодилася Робін, і Страйк почув, що вона записує.— Добре, є і кращі новини. Коли ти мені дзвонив, я саме розмовляла з другою донькою Вілми Бейліс, Маєю. Вона — заступниця директора в школі. Думаю, я майже переконала її поговорити з нами. Вона боїться реакції старшої сестри, але я сподіваюся на краще.
— Чудово,— сказав Страйк.— Я б хотів дізнатися про Вілму більше.
— І є ще дещо,— провадила Робін.— Але ти, мабуть, скажеш, що шанс примарний.
— Я допіру зізнався, що планую піти по людях питати про покійного психа, якого майже напевно звали не Аплторп,— відповів Страйк, і Робін засміялася.
— Гаразд, власне, я вчора знову шукала Стіва Датвейта в інтернеті, і знайшла сайт «Мемуари про табір Батліна», де колишні працівники спілкуються, діляться спогадами й домовляються про зустрічі — ну, ти зрозумів. Я не знайшла нічого про Датвейта — чи Джекса, як він себе називав у Клактоні-на-морі,— але знайшла... мабуть, воно зовсім не до чого,— додала Робін,— і не впевнена, чи ти пам’ятаєш, але у «Що ж сталося з Марго Бамборо?» Оукден цитує дівчину на ім’я Джуді Вілкс. Вона ще приголомшена тим, що Стіві Джекс нічого не сказав про свою дотичність до справи про зниклу жінку.