— Ще ні,— відповів Страйк.— А ви нічого часом не згадали про Марго й Лемінгтон-Спа?
— Я? Воронь Боже, та де мені знати, що вона там забула!
— Знаєте, просто іноді люди пригадують якісь речі вже після того, як ми...
— А з Джен ви говорили ще?
— Hi,— відповів Страйк,— Не знаєте, коли вона повертається з Дубая?
— Ні,— відповіла Айрін.— Деяким як мед, так і ложка! Я б не проти полежати на сонечку, обриднула ця зима... але все сонце дістанеться Джен, а вона ж навіть не засмагає, а я не уявляю, як ото так далеко летіти економ-класом, як оце їй довелося... і як вона тільки витримає півтора місяця з невісткою! Навіть коли стосунки добрі, так довго...
— Більше вас не затримуватиму, місіс Гіксон.
— А, нічого,— відповіла вона.— Так, добре. Щасти вам у всьому.
— Дякую,— відповів Страйк і повісив слухавку.
Дощ стукотів у вікно. Зітхнувши, Страйк пішов до вбиральні кав’ярні, бо страшенно кортіло в туалет.
Він саме оплачував рахунок, коли знову побачив за вікном чоловіка в кофті з Соніком. Той вертався з пакетами з «Теско» в обох руках і йшов тією самою дивною ходою, хитаючись із боку в бік. Мокре волосся так само липне до голови, рот трохи розтулений. Страйк не зводив з нього очей. З пакетів у руках чоловіка цебенів дощ — і так само дощ цебенів з мочок його на диво великих вух.
38
Сатир у хижі бранку прихистив
І з нею вдосталь мав утіх для плоті;
Аж плід в утробі зав’язавсь й дозрів, І народився син від його хоті...
Едмунд Спенсер, «Королева фей»
Ледве вірячи, що йому і справді могло аж так пощастити, Страйк кинув на стіл чайові й помчав під дощ, на ходу вдягаючи пальто.
Якщо розумово неповноцінний чоловік у мокрій кофті з Соніком — то справді вухатий хлопчик, який колись ходив цими вулицями разом з ексцентричним батьком, то він живе в цій частині Клеркенвеллу вже сорок років. Власне, подумав Страйк, так буває, надто коли людина має тут підтримку і цілий її світ обмежується кількома знайомими вулицями. Чоловік лишався в його полі зору — уперто простував уздовж Клеркенвелл-роуд під проливним дощем, не пришвидшуючи кроків, не намагаючись захиститися від дощу. Страйк підняв комір пальта й рушив слідом.
Трохи пройшовши по Сент-Джон-стріт, Страйкова здобич завернула за крамницю залізних виробів на розі та ступила на Албемарлвей, коротку вуличку за старим червоним таксофоном на тому кінці й суцільними високими будівлями обабіч. Страйкові стало ще цікавіше.
Одразу за залізною крамницею чоловік опустив пакети на мокрий тротуар і дістав ключа. Страйк пройшов далі, бо сховатися тут було ніде, але запам’ятав номер на дверях. Чи можливо, що покійний Аплторп проживав у цій самій квартирі? Хіба Страйкові не спадало на думку, що Албемарл-вей — ідеальне місце для засідки? Звісно, гірше, ніж Прохід біля клініки, не таке зручне, як в одній з квартир Єрусалимського пасажу, але значно краще, ніж людний Клеркенвелл-Ґрін, де, за переконанням Талбота, Марго боролася з перевдягненим Деннісом Крідом.
Страйк почув, що за вухатим чоловіком зачинилися двері, і розвернувся. Темно-сині двері не завадило б пофарбувати. Поруч з ними був маленький ґудзик дзвінка, а під ним — наліпка з прізвищем: «Аторн». Могла Айрін переплутати його з Аплторпом, Аплтоном чи Аптоном? Тут Страйк помітив, що вухатий чоловік лишив ключ у замку.
Відчуваючи, що мало цінував таємничі дарунки всесвіту, Страйк дістав ключ і натиснув на дзвінок. Усередині гучно задзеленчало. Секунду чи дві нічого не відбувалося, аж тоді двері знову прочинилися. За ними стояв чоловік у мокрій кофті з Соніком.
— Ви залишили ключ у замку,— сказав Страйк, простягнувши ключ йому.
Вухатий чоловік розмовляв ніби з ґудзиком на пальто Страйка, не дивлячись йому у вічі.
— Я вже так робив, а Клер сказала, що не можна,— пробурмотів він і простягнув руку по ключ, який Страйк поклав йому на долоню. Тоді вухатий чоловік почав зачиняти двері.
— Мене звати Корморан Страйк. Скажіть, можна мені зайти й поговорити про вашого батька? — спитав Страйк, ще не затримуючи двері черевиком, але вже готуючись.
Бліде обличчя вуханя виразно проступало на тлі темного коридору.
— Мій-тато-Ґіерм помер.
— Так,— відповів Страйк,— я знаю.
— Він мене носив на плечах.
— Правда?
— Так. Мама казала.