— Деборо, це ж чаклунська книга мого-тата-Ґіерма, так?
— Це вона,— підтвердила Дебора.
Вона саме допила какао. Відставивши порожнє горнятко, вона знову взялася до гачка.
Самайн мовчки передав книжку Страйкові. Попри відсутність палітурки, титульна сторінка вціліла: «Маг» Френсиса Барретта. У Страйка склалося враження, що демонстрація цієї книжки — знак пошани, тож він погортав сторінки з глибоко зацікавленим виглядом, головно для того, щоб Самайн був задоволений, нікуди не йшов, і його можна було далі розпитувати.
На кількох сторінках знайшлися брунатні плями. Страйк припинив гортати і придивився до них. Схоже було на засохлу кров, яку розтерли по кількох рядках.
Скажу навіть більше, а саме: хто ходить уві сні, той, керуючись винятково духом крови, ще й иньшої людини, ходить туди-сюди, робить справи, лазить на стіни та спроможний на дії, до яких не здатні ті, що не сплять.
— За цією книгою можна чаклувати,— сказав Самайн.— Але це моя книга, бо вона належала моєму-татові-Ґіерму, а тепер — мені.
Тут він простягнув руку, не дозволяючи Страйкові більше нічого роздивитися, раптом охоплений ревнощами до свого майна. Коли Страйк віддав книжку, Самайн притиснув її до грудей, а вільною рукою потягнувся по третє шоколадне печиво.
— Досить, Семмі,— сказала Дебора.
— Я вийшов під дощ і приніс його! — голосно заявив Самайн.— Можу їсти що хочу. Дурненька. Дурепа!
Він копнув пуф, але босій нозі стало від того боляче, і раптовий дитячий гнів Самайна став ще сильнішим. Червоний і войовничий, Самайн почав роззиратися кімнатою; Страйк зрозумів: він шукає, що б перекинути чи розтрощити. Вибір Самайна зупинився на папужках.
— Я відчиню клітку,— пригрозив він матері, показуючи на пташок. Кинувши «Мага» на диван, він поліз нагору, нависнув над Страйком.
— Ні, не треба! — занепокоїлася Дебора.— Не роби так, Семмі!
— І відчиню вікно,— провадив Самайн, ступаючи диваном, аж тут Страйк перепинив йому дорогу.— Ха-ха-ха. Дурепа!
— Ні... Самайне, не треба! — просила перелякана Дебора.
— Не слід відчиняти клітку,— сказав Страйк, підводячись і затуляючи собою папужок.— Тоді ваші пташки полетять і більше не повернуться.
— Я знаю,— відповів Самайн.— Попередні не вернулися.
Але його гнів ніби ущухнув перед лицем раціонального спротиву. Стоячи на дивані, він сварливо повторив:
— Я вийшов під дощ. Я його приніс.
— У вас є номер Клер? — спитав Страйк у Дебори.
— Є на кухні,— відповіла вона, не питаючи, нащо йому номер.
— Можете показати, де це? — звернувся Страйк до Самайна, хоч і сам чудово все роздивився. Вся квартира була завбільшки як вітальня в будинку Айрін Гіксон. Якусь хвильку Самайн супився на діафрагму Страйка.
— А ходімте.
Він пройшов по дивану, зіскочив з таким гуркотом, що аж захиталася книжкова шафа, а тоді метнувся до печива.
— Ха-ха-ха,— піддражнив він мати, набравши повні жмені солодкого.— Я його приніс. Дурненька. Дурепа!
І вийшов з кімнати.
Протискуючись у щілину між пуфом і диваном, Страйк нахилився, підхопив покинутого Самайном «Мага» і сховав під пальто. Дебора, яка мирно гачкувала біля вікна, нічого не помітила.
До стіни на кухні було пришпилено короткий перелік телефонів та імен. Страйк з приємністю відзначив, що добробутом Дебори й Самайна опікується кілька людей.
— Хто всі ці люди? — спитав Страйк, але Самайн тільки знизав плечима, утвердивши детектива в підозрі, що він не вміє читати, хоч і пишається «Магом». Страйк сфотографував перелік на телефон, а тоді розвернувся до Самайна.
— Мені б дуже корисно було знати те, що ваш дядько Тюдор сказав про долю лікарки.
— Ха-ха-ха,— відповів Самайн, розгортаючи чергове печиво.— А не скажу.
— Мабуть, дядько Тюдор вам дуже довіряв, що сказав про таке.
Самайн якусь хвильку мовчки жував, тоді ковтнув і, гордовито смикнувши підборіддям, відповів:
— Ага.
— Добре, коли маєш людину, якій можна довірити важливу інформацію.
Самайна потішила ця заява. Жуючи своє печиво, він уперше глянув Страйкові в обличчя. У детектива склалося враження, що Самайнові приємно бачити в квартирі іншого чоловіка.
— То я зробив,— раптом заявив він, пішов до раковини й показав маленький глиняний горщик, в якому зберігалися губка і йоржик.— Я по вівторках ходжу на заняття, і ми там таке робимо. Ранжит нас учить.
— Чудова робота,— похвалив Страйк, беручи глечик у Самайна й роздивляючись з усіх боків.— А де ви були, коли дядько Тюдор розповів, що сталося з доктором Бамборо?