— На футболі,— відповів Самайн.— І це теж зробив я,— повідомив він Страйкові та зняв з холодильника фото в дерев’яній рамці, прикріплене на магніт. То була свіжа світлина Дебори й Самайна; кожен тримав на вказівнику папужку.
— Просто чудово,— замилувався Страйк.
— Ага,— погодився Самайн, забрав фото в Страйка й повернув на холодильник.— Ранжит каже, воно найкраще. Ми були на футболі, і я почув, як дядько Тюдор розмовляє з другом.
— А! — кивнув Страйк.
— А тоді каже мені: «Щоб нікому не казав».
— Правильно,— схвалив Страйк.— Але якщо скажете мені, я зможу допомогти рідним лікарки. Вони дуже сумують. Сумують за нею.
Самайн знову кинув швидкий погляд на обличчя Страйка.
— Але вона вже не повернеться. Люди, які померли, не можуть ожити.
— Не можуть,— погодився Страйк.— Але добре, коли рідні знають, що сталося і куди вони пішли.
— Мій-тато-Ґіерм помер під мостом.
— Так.
— А дядько Тюдор помер у лікарні.
— Бачите? — сказав Страйк.— Добре знати, що сталося, правда?
— Ага,— погодився Самайн.— Я знаю, що сталося.
— Саме так.
— Дядько Тюдор мені сказав, що це зробив Ніко з хлопцями.
Слова прозвучали абсолютно байдуже.
— Можеш сказати її рідним,— провадив Самайн,— але більше нікому.
— Так-так,— відповів Страйк, а його мозок працював дуже швидко.— Дядько Тюдор знав, як саме Ніко та хлопці це зробили?
— Ні. Тільки знав, що зробили.
Самайн узяв ще печиво. Здавалося, йому немає що додати.
— Можна скористатися вашою вбиральнею?
— Нужником? — перепитав Самайн з повним ротом шоколаду.
— Так. Нужником,— відповів Страйк.
Як і решта квартири, ванна кімната була стара, але абсолютно чиста. Шпалери тут були зелені з рожевими фламінго — збереглися з сімдесятих, а нині знову вважалися модним кітчем. Страйк відчинив шафку, знайшов пачку лез до гоління, розгорнув «Мага» й одним акуратним рухом вирізав заплямовану кров’ю сторінку, яку склав і сховав у кишені.
На сходах він вручив книжку Самайнові.
— Ви її лишили на підлозі.
— Ой,— відповів Самайн.— Тю.
— Нічого не робіть папужкам, коли я піду, домовилися?
Самайн звів очі до стелі й заусміхався.
— Домовилися? — повторив Страйк.
— Добре,— нарешті зітхнув Самайн.
Страйк повернувся до дверей вітальні.
— Я вже йду, місіс Аторн,— сказав він.— Дуже дякую за розмову.
— До побачення,— відповіла вона, не дивлячись на нього.
Страйк спустився сходами й вийшов під дощ. Там він на мить спинився, думаючи. Він так укляк, що якась жінка підозріливо озирнулася.
Прийнявши рішення, Страйк завернув ліворуч й зайшов до крамниці залізних виробів просто під квартирою Аторнів.
З-за прилавку на нього глянув похмурий сивань у фартуху. Одне око в нього було більше за інше, через що чоловік здавався злостивим.
— Доброго ранку,— привітався Страйк.— Я оце щойно спустився від Аторнів. Я так розумію, ви маєте розмову до Клер Спенсер?
— А ви ще хто? — спитав власник крамниці з сумішшю подиву й агресії.
— Друг родини,— відповів Страйк.— Можна спитати, чому ви лишаєте листи до їхньої соцпрацівниці?
— Бо в соціальній службі жодна скотина не бере слухавки,— прогарчав крамар.— А до цих що говори, що не говори,— додав він, тицяючи в стелю.
— Є якась проблема? Я можу зарадити?
— Не думаю,— відрубав крамар.— Мабуть, вас ця ситуація тільки тішить, якщо ви друг родини, та? Тільки мені довелося брязкати гаманцем! Усе лайно вигребли, а платити мені, га?
— Яке лайно? — спитав Страйк.
Крамар залюбки пояснив. Виявилося, що квартира над ним довгий час становила загрозу для громадського здоров’я, бо там багато років складали мотлох, завелися паразити, а якщо коротко, то особисто йому довелося ще й платити за радощі життя під парою кінчених...
— Ви говорите про моїх друзів,— застеріг Страйк.
— От самі й платіть,— буркнув крамар.— Вивертайте кишені за труїння пацюків. У мене стеля просіла від їхнього гівна...
— Я щойно був нагорі, і там абсолютно...
— Бо минулого місяця, як я пригрозив піти в суд, усе лайно вигребли! — буркнув крамар. Приїхали якісь двоюрідні з Лідса,— а поки я не згадав про суд, усім було байдуже,— і повертаюся я в понеділок, а все вже чистенько. От падлюки хитрі!
— Так ви ж хотіли, щоб було чисто?
— Я хотів компенсації за витрати! Шкода будівлі, купа грошей на дератизацію... цим двом не можна жити без нагляду, то хворі люди, їх треба в притулок! І якщо я з цим маю іти в суд, я піду!
— Дружня порада,— усміхнувся Страйк.— Якщо ви бодай щось зробите проти Аторнів, знайте, що вони мають друзів, які подадуть позов на вас. Гарного дня,— додав він, прямуючи до дверей.