А отже, Страйк з’їв сандвіч з беконом, випив кави й зажив пару пігулок ібупрофену; подзвонив Тедові, дізнався, що Джоан тримається, і запевнив, що завтра вони з Люсі приїдуть; розібрав пошту й порвав велику картку з золоченими кутиками, яка запрошувала у травні на святкування п’ятдесятої річниці гурту «Дедбітс»; вийшов під дощем і вітром по харчі, щоб накупити їх на багатогодинну мандрівку; спакував одяг у поїздку, поговорив з Люсі, подивився прогноз на завтра; і все одно раз у раз його думки верталися до Робін.
Поступово Страйк зрозумів, що саме його непокоїть: він звик, що Робін завжди на його боці, й саме тому він шукав приводу подзвонити їй, якщо чогось не розумів або чимось гнітився. З часом між ними склалися утішні та приємні стосунки справжніх товаришів, і Страйк не міг уявити, щоб цій дружбі зашкодила якась сварка на вечері.
Коли о четвертій годині задзвонив телефон, він сам себе здивував, кинувшись до нього з думкою про напарницю, але то виявився ще один незнайомий номер. Хто це — Рокбі, ще якийсь незнайомий кровний родич?
— Страйк,— сказав він у слухавку.
— Прошу? — перепитав різкий голос; акцент видавав жінку з середнього класу.
— Корморан Страйк слухає. Хто це?
— Це Клер Спенсер, кураторка Аторнів із соціальної служби. Ви лишили мені повідомлення.
— А, так,— озвався Страйк, підтягуючи кухонний стілець і сідаючи.— Дякую, що передзвонили, місіс... гм... міс Спенсер.
— Місіс,— підказала вона, трохи повеселішавши.— Можна я тільки спитаю... ви саме той Корморан Страйк?
— Сумніваюся, що є багато інших,— відповів Страйк.
Він був потягнувся по цигарки, але відсунув пачку. Справді треба менше курити.
— Зрозуміло,— відповіла Клер Спенсер.— Що ж, я сильно здивувалася, коли ви мені написали. Звідки ви знаєте Аторнів?
— Це прізвище згадали,— відповів Страйк, подумавши про те, наскільки неточне це твердження,— у зв’язку зі справою, яку я розслідую.
— А це ви ходили до крамниці сусіди знизу й погрожували йому?
— Я йому не погрожував,— заперечив Страйк.— Але він якось агресивно до них ставиться, тож я нагадав, що ці люди мають друзів, яким пресинг з його боку може не сподобатися.
— Ха,— потеплішала Клер.— Це жахливий чоловік. Багато років намагається вижити їх з квартири нагорі. Хоче викупити всю будівлю. Прибрав опорну стіну, а тоді звинуватив Дебору й Самайна, що стеля просідає. Він їм завдає чимало клопоту.
— З їхньої квартири...— Страйк мало не сказав «повигрібали лайно», але згадав про більш ґречний варіант.— Він казав, що в них у квартирі нещодавно добре прибрали, так?
— Так. Не заперечую, там не було ідеального ладу, але з цим ми впоралися, а щодо пошкодження опорних конструкцій, то будинок оглянув інженер і підтвердив, що з ним усе гаразд. Той тип — справжній пройдисвіт. Дуже добре, що ви його настрашили. Він думає, як люди не мають родичів поряд, ніхто йому нічого не зробить за погрози. То що за справу ви розслідуєте?
Страйк коротко розповів їй про Марго Бамборо, яка зникла 1974 році, і про інформацію, яка привела його до дверей Аторнів.
— ...і власне,— закінчив він,— я хотів поговорити з людиною, яка скаже, наскільки надійними можуть бути відомості від них.
Виникла коротка пауза.
— Розумію,— промовила Клер трохи сторожким тоном.— Що ж, боюся, як їхня соцпрацівниця я зобов’язана оберігати їхню конфіденційність, тож...
— Можна я поставлю вам кілька питань? Якщо не зможете дати відповіді, я це зрозумію.
— Гаразд,— відповіла Клер. У Страйка склалося враження, що погрози крамареві з першого поверху привернули її на його бік.
— Вони явно спроможні жити самостійно,— сказав Страйк.
— З певною підтримкою — так,— відповіла Клер.— Власне, вони чудово дають собі раду. Мають між собою сильний емоційний зв’язок. Мабуть, завдяки цьому і змогли уникнути спецзакладу.
— А що саме...— Страйк не знав, як коректно сформулювати питання. Клер допомогла.
— Синдром ламкої Х-хромосоми,— пояснила вона.— Дебора досить високофункціональна, має деякі проблеми з соціалізацією, але вміє читати тощо. Самайн краще соціалізується, але когнітивні здібності в нього постраждали сильніше, ніж у матері.