В наступному повідомленні з того самого номера було таке:
Що ти робив на валентинів день. Був у тебе секс. Я тут почасти тому що не хочу сексу. Не терплю щоб він мене торкався, а він хоче ще дітей. Я краще вмру ніж ще народжу. Насправді я краще вмру, ніж багато чого. Але ти й так це про мене знаєш. Чи я тебе колись побачу знову? Можеш прийти до мене сюди. Я сьогодні уявляла, як ти заходиш, як заходила я, коли ти втратив ногу. Уявляла, як ти їм кажеш мене відпустити, бо ти мене кохаєш і приглянеш за мною. Я заплакала і
Третє повідомлення провадило:
психіатри щраділи, вони люблять емоції. Не знаю точної адреси, але заклад називається Саймондс-Тауз. Я кохаю тебе не забувай мене щоб не сталося зі мноб. Я тебе кохаю.
І в четвертому, останньому повідомленні було таке:
Це Шарлотта, якщо це не очевидно.
Страйк перечитав усі повідомлення двічі. А тоді заплющив очі, не розуміючи — як і мільйони інших людей — чому біда ніколи не ходить сама, а завжди навалюється, мов лавина, і з кожним ударом ти втрачаєш рівновагу чимдалі сильніше.
43
А ви, о лицарко, о панно люба,
Облиште строгість, ярий гнів вгамуйте
І цей вогонь спрямуйте не на згубу,
А краще всі образи затамуйте
Й помилуйте його...
Едмунд Спенсер, «Королева фей»
На полегшення Робін, наступного ранку троє її гостей устали рано, бо хотіли цілий день провести в Лондоні. Після Кошмарної Вечері, як це подумки назвала Робін, усі стали дуже тихі. Її жахала перспектива слізних вибачень від Кортні, яка здавалася особливо пригніченою, тож Робін напустила на себе веселу бадьорість (якої і близько не відчувала) і, відсилаючи студентів у місто, радила, де можна дешево поїсти й що цікавого подивитися. Оскільки вночі в Робін була зміна під будинком Елінор Дін, вона дала Джонові запасний ключ і не жалкувала, що може бути ще в Сток-Ньюїнгтоні, коли студенти виїдуть до Манчестера — вони планували встигнути на ранковий поїзд.
Не бажаючи лишатися наодинці з Максом, щоб йому бува не спало на думку обговорити вчорашнє, Робін з доброї волі ув’язнила себе в кімнаті, де цілий день працювала на ноутбуці, відганяючи хвилі гніву на Страйка та сльози, які раз у раз набігали на очі. Однак хай як вона старалася сконцентруватися на пошуках людей, які мешкали на вулиці Єрусалимський пасаж, коли зникла Марго, думки все одно постійно поверталися до її партнера.
Вона анітрохи не здивувалася, що Страйк не виходить на зв’язок, але хай її чорти вхоплять, якщо Робін зробить перший крок. Вона не могла б з чистою совістю відмовитися від жодного слова з тих, які сказала йому, коли Страйк блював у риштак, бо справді втомилася, що він приймає її як належне й не помічає цього.
Але час спливав, за вікном так само падав дощ, і хоч Робін і близько не так напилася, як Страйк, в неї почала боліти голова. Біль і гнів у рівних пропорціях захоплювали її щоразу, коли Робін згадувала вчорашню вечерю і все те, що вона кричала до Страйка на вулиці. Вона вже рада була б заплакати, але напруження десь у грудях не дозволяло цього зробити. Гнів закипав з новою силою щоразу, коли Робін згадувала, як Страйк накинувся на її гостей,— аж тут вона виявила, що прокручує у голові аргументи Кортні й Кайла. Вона була певна, що ніхто зі студентів не стикався і з крихтою тої бридоти, якої зазнала Робін — не лише тоді, під темними сходами в гуртожитку, а й під час роботи зі Страйком: з побитими жінками, зґвалтованими дівчатами, смертю. Студенти не хотіли слухати Страйка, бо їм утішно було думати, що сама тільки мова може змінити світ. Але від того Робін не відчувала більшої симпатії до партнера: навпаки, вона обурювалася тим, що погоджується з ним. Він шукав, на кого вилити агресію, а розплачуватися їй.
Робін примушувала себе працювати, бо робота була її константою, її спасінням. На восьму вечора Робін була певна настільки, наскільки можна було після ретельного вивчення всіх архівів у інтернеті, що ніхто з жителів Єрусалимського пасажу не мешкав там аж сорок років. На цей час Робін настільки зголодніла, що просто мусила поїсти, але боялася, що доведеться зіткнутися з Максом і поговорити про Страйка.