І звісно ж, у вітальні-студії вона побачила Макса перед телевізором і з Вольфгангом на колінах. Побачивши Робін, він негайно прибрав звук. У неї впало серце.
— Доброго вечора.
— Привіт,— сказала Робін.— Хочу зробити собі чогось поїсти. Ти щось будеш?
— Там є трохи запіканки, якщо хочеш.
— Тобто Страйк не все зжер?
Робін згадала про нього перша, щоб усе сталося скоріше. Вона бачила, що Максові є що сказати.
— Ні,— відповів Макс. Він зняв сонного Вольфганга з колін і поклав на диван, підвівся і пішов до кухні.— Я тобі розігрію.
— Та не треба, я сама...
Але Макс усе зробив, а коли Робін сіла за стіл з їжею і напоєм, примостився навпроти з пивом. Це було дуже незвично, і Робін раптом занервувала. То її задобрюють перед якимсь неприємним оголошенням? Невже Макс таки вирішив продати квартиру?
— Я тобі не розповідав, як отримав це чарівне помешкання? — спитав він.
— Ні,— сторожко відповіла Робін.
— П’ять років тому я одержав велику компенсацію. За лікарську халатність.
— О,— зронила Робін.
Виникла пауза. Макс усміхнувся.
— Люди зазвичай вигукують: «Ой чорт, а що сталося?» Але ти ніколи не розпитуєш, правда? Я звернув увагу. Ти не ставиш зайвих питань.
— Ну, в мене цього забагато на роботі,— відповіла Робін.
Але вона не тому не питала Макса про його фінансовий стан, а тепер не квапилася питати, що пішло не так з його лікуванням чи організмом. У власному минулому Робін вистачало речей, розпитувань про які вона не хотіла; так само вона не хотіла завдавати зайвого дискомфорту іншим.
— Сім років тому в мене почалися проблеми з серцем,— сказав Макс, роздивляючись етикетку на пиві.— Аритмія. Мене скерували до спеціаліста з захворювань серця, і він мене прооперував: розрізав і зробив абляцію синусного вузла. Ти, мабуть, і не знаєш, що воно,— додав він, підводячи очі на Робін.— Я теж не знав, поки вони не гавкнули мій. Якщо коротко, вони відібрали в мого серця здатність скорочуватися самостійно. Довелося вживити кардіостимулятор.
— О ні,— сказала Робін, не донісши до рота виделку зі шматком яловичини.
— Але найкращий момент тут такий,— провадив Макс,— що у всьому цьому не було ніякої потреби. Виявилося, що в мене ніякої передсердної тахікардії не було. То був звичайний страх сцени.
— Я... Максе, я тобі так співчуваю.
— Так, паскудна ситуація,— погодився Макс і відпив пива.— Дві непотрібні відкриті операції на серці, купа ускладнень. Я втратив роботу, чотири роки сидів безробітний, досі вживаю антидепресанти. Метью сказав, що я просто мушу подати на лікарів позов. Я б сам не став, якби він мене не підбурював. Гроші на адвокатів, купа стресу... Але врешті-решт я виграв і отримав величезну компенсацію, а він мене переконав вкласти гроші в пристойну нерухомість. Він сам адвокат, дуже добре заробляє. Менше з тим, купили ми цей будинок.
Макс відкинув з чола густу біляву чуприну й опустив очі на Вольфганга, який причалапав під стіл, щоб ще трохи насолодитися ароматом запіканки.
— За тиждень після того, як ми в’їхали, Метью попросив мене сісти і сказав, що йде. Ще чорнила на заставі не висохли. Він сказав, що боровся з собою, бо відчуває відданість мені, адже я стільки пережив, але більше не може опиратися своїм почуттям. Він сказав,— з безрадісною посмішкою додав Макс,— що зрозумів: жалість — то не кохання. Метью хотів, щоб я лишив квартиру собі й не викуповував його половину — я б і не зміг! — і просто відписав її мені. Так він знімав із себе тягар провини. І все, Метью пішов до Тьяґо. Його новий чоловік — бразилець, власник ресторану.
— Це,— тихо сказала Робін,— просто пекло якесь.
— Так, щось таке... і треба мені припиняти дивитися на їхні акаунти в «Інстаграмі».— Макс глибоко зітхнув і крізь сорочку неуважно потер шрами на грудях.— Звісно, я думав продати квартиру, але ми тут і не жили разом, тож не те щоб це місце з історією. Я не мав сили шукати нове житло й переїжджати, тож лишився і щомісяця насилу виплачую заставу.
Робін, здається, розуміла, навіщо Макс їй усе це розповів, і інтуїція її не підвела: Макс глянув просто на неї і промовив:
— Я, власне, тільки хотів сказати, що дуже тобі співчуваю. Я гадки не мав. Ільза тільки казала, що тобі погрожували пістолетом...
— А, так мене не тоді зґвалтували,— відповіла Робін і, на великий подив Макса, почала сміятися. Причиною, звісно, була втома, але вона знайшла похмурий комізм у цьому понурому переліку страшних речей, які люди заподіюють одне одному, хоча смішного, звісного, було мало: скалічене серце Макса, маска горили в її кошмарах.— Ні, зґвалтування було десять років тому. Я через те не закінчила університет.