Полворт покликав усіх можливих друзів і знайомих, щоб забезпечити Страйкові й Люсі прохід через півострів, який шарпали шторми. Кілька миль здолали на буксирі в трактора, але подекуди доводилося пішки йти по коліно в крижаній воді. Мініатюрна Люсі погодилася, щоб найміцніший рятувальник ніс її на спині.
За чотири години по тому, як вони залишили джип, гурт увійшов до Сент-Моса. Біля воріт будинку Теда і Джоан брат і сестра по черзі обійняли всіх своїх помічників на прощання.
— Не починай,— тільки і сказав Полворт, коли стомлений і потовчений Страйк спробував висловити те, для чого, здавалося, не було слів.— Швидше вже заходь, бо на біса інакше то все було?
Тед, якого протягом усієї мандрівки тримали в курсі, в піжамі зустрів їх біля чорного ходу. Глибокими зморшками на його грубому обличчі струменіли сльози.
— Я й не сподівався, що ви доб’єтеся сюди,— повторював він, запарюючи чай.— Навіть не мріяв.
— Як вона? — спитала Люсі, яку трусило. Всі троє сіли на кухні, гріючи руки об горня з чаєм і вечеряючи грінками.
— Сьогодні змогла з’їсти трохи супу,— сказав Тед.— Вона досі... вона дуже багато спить. Але коли не спить, хоче розмовляти. Ох, вона так зрадіє, що ви тут...
І потягнулися дні, що здавалися дивними й позачасовими, як їхня мандрівка. Спершу Страйк, якому в тій важкій мандрівці протез до крові стер куксу, зняв його й пересувався маленьким будинком на одній нозі, хапаючись за спинки стільців і стіни. Він писав Робін робочі листи й відповідав на її повідомлення, але новини від неї ніби надходили не з Лондона, а з якоїсь далекої далечіні.
Джоан стала тендітною, мов пташка. Крізь прозору шкіру просвічувалися кістки. Вона висловила чітке бажання померти вдома, а не в лікарні в Труро, і лежала, схудла, крихітна, у великому двоспальному ліжку, яке займало більшу частину спальні,— його свого часу купували з розрахунку на Теда, колись високого й міцного чоловіка, спершу офіцера Королівської військової поліції, потім — відважного рятувальника з місцевої служби.
Вдень Страйк, Тед і Люсі по черзі сиділи біля ліжка Джоан; вона то спала, то ні, але завжди хотіла, щоб котрийсь із них був поруч. Уранці й удень заходила Керенза, і тільки тоді родичі залишали кімнату. Джоан більше не могла ковтати пігулки, тож Керенза почала колоти їй морфій. Страйк знав, що медсестра миє тітку й допомагає у ще інтимніших моментах: він довго одужував після ампутації і не мав ілюзій щодо роботи медсестер. Ласкава, зібрана й людяна, Керенза була однією з небагатьох людей, яких Страйкові приємно було впускати до кухні, де гуляли протяги.
Джоан трималася. Минуло три дні після прибуття Страйка й Люсі, і вона спала майже постійно, але так само чіплялася за життя.
— Це все ви двоє,— сказав Тед.— Вона не хоче йти, поки ви тут.
Страйк став боятися мовчанок, які не здатен був заповнити людський голос. Йому діяло на нерви і дзенькання ложки в чаї, який запарювали, просто щоб хоч щось робити, і сльози дядька Теда, який плакав потай, і притишені питання про здоров’я від добрих сусідів.
На п’ятий день приїхав Грег, чоловік Люсі, і привіз їхніх трьох синів. Чоловік і дружина сперечалися, чи варто висмикувати дітей зі школи заради небезпечної подорожі (хоч шторми нарешті ущухнули), але Люсі більше не витримувала розлуки. Коли Грег приїхав, хлопчики кинулися з машини одразу до мами, і вся родина міцно обійнялася, а Страйк і Тед дивилися, поєднані власною самотністю: один — старий парубок, другий — незабаром удівець. Хлопчиків відвели до кімнати Джоан провідати її, і вона зуміла навіть до них усміхнутися. Після того навіть Люк притихнув, а Джек плакав.
Обидві гостьові кімнати знадобилися новоприбулим, і Страйк, не ремствуючи, перебрався спати на диван у вітальні.
— Вигляд у тебе лайняний,— прямо сказав йому Полворт на шостий день; Страйк, який на твердому дивані прокидався щогодини, і почувався так само.— Нумо по пінті.
— А мені з вами можна? — з надією спитав Джек. Він останнім часом тягнувся більше до Страйка, ніж до батька, поки Люсі сиділа нагорі з Джоан.
— Можна, якщо твій батько дозволить,— відповів Страйк.
Грег, який ходив по саду, притискаючи до вуха телефон, і намагався брати участь у нараді в лондонському офісі, поки Люк і Адам ганяли навколо нього в футбол, схвально підняв великий палець.
Тож Страйк, Полворт і Джек разом спустилися в Сент-Мос. Небо й досі було темне, а вулиці мокрі, але вітер нарешті ущухнув.
Коли дійшли до води, у Страйка задзвонив мобільний. Він на ходу прийняв дзвінок.