— Страйк слухає.
— Це Шпеник. Ти мені писав.
— Я тобі писав десять днів тому,— сказав Страйк.
— Я справою займався, гівнюк невдячний.
— Вибач,— відповів Страйк.
Він жестом відіслав Полворта і Джека вперед, а сам затримався на дамбі, поглядаючи на сіро-зелене море й туманний обрій.
— Я тут троха попитав,— сказав Шпеник,— і те, шо я взнав, тобі, Куше, не сподобається. Ота на плівці. Ніхто нічо’ не знає. Мабуть, конкретно накосячила, шо її отак.
— Тобто ти думаєш, що вона заслужила,— сказав Страйк, роздивляючись море. Тепер важко було повірити, що ця стихія принесла таку руйнацію у місто.
— Я такого не казав, шо вона заслужила... я кажу, шо таке навіть Гнійний Риччі так просто не робив,— роздратувався Шпеник.— Ти шо, в монастирі?
— Що?
— Де ти, бляха? Тихо дуже.
— У Корнволлі.
На мить Страйкові здалося, що Шпеник зараз спитає, де то. Шпеник демонстрував разюче невігластво щодо всього, що лежало за межами Лондона.
— Дідька ти забув у Корнволлі?
— У мене тітка помирає.
— От лайно,— сказав Шпеник.— Мої співчуття.
— А де він зараз?
— Хто?
— Риччі.
— Так у притулку. Я ж казав.
— Гаразд. Дякую за допомогу, Шпенику. Я це дуже ціную.
Мабуть, уперше за весь час Шпеник закричав Страйкові, щоб той не клав слухавку.
— Агов! Альо!..
— Що? — спитав Страйк, знову піднімаючи телефон до вуха.
— Нашо ти питаєш, де він? Ти ж не підеш до Риччі говорити! Все, проїхали.
— Не проїхали,— відповів Страйк, мружачи очі під морським бризом.— Я досі не знаю, що сталося з лікаркою.
— Та срати-копати. Кулю в лоба захотів?
— На зв’язку, Шпенику,— відповів Страйк, і поки давній друг не встиг щось заперечити, він відключився і поставив телефон на безгучний режим.
Коли Страйк зайшов до «Вікторії», Полворт уже сидів за столом з Джеком, купивши два пива й колу.
— Я тут Джекові розповідаю,— повідомив Полворт Страйкові, коли детектив сів за стіл.— Розповідаю ж, га? — перепитав він у Джека, а той усміхнено закивав.— На виріст йому кажу, що це — його паб. Рідний.
— За триста миль від його домівки?
— Він народився в Корнволлі. Сам мені щойно сказав.
Родина була в гостях у Теда і Джоан, коли в Люсі почалися пологи — на місяць раніше строку. Джек народився в тій самій лікарні в Труро, де народився і Страйк.
— І з маминого боку ти Нанкарроу,— повідомив Полворт Джекові, якого схвальне ставлення Полворта дуже тішило.— Таким чином, ти з народження щирий корнволлець.
Полворт розвернувся до Страйка.
— А що то за король лондонських нетрів тобі дзвонив? Таке кокні, що було на милю чути.
— Один тип на ім’я Шпеник,— відповів Страйк.— Я тобі про нього розповідав. Його підрізали на вулиці, а мама підібрала. Так і прижився.
Страйк ковтнув пива. Чи поладнали б Полворт і Шпеник, якби з якогось дива перетнулися? Він уявляв, що вони побилися б. Для Страйка Шпеник і Полворт були мов два відмінні шматочки пазлу, які ніде не поєднаються. Коли він казав, що Шпеника підрізали на вулиці, Полворт глянув на Джека, але Страйк опустив кухоль і мовив:
— За нього не хвилюйся. Малий буде червоним беретом, як я і Тед.
Джек знову заусміхався. Він чудово проводив час.
— А можна мені трохи пива? — спитав він у дядька.
— На все свій час,— відповів Страйк.
— Тільки глянь,— сказав Полворт, показуючи на сторінку газети, яку взяв у пабі.— Вестмінстерський палац залякує шотландців, от гівню...
Страйк прочистив горло. Джек захихотів.
— Даруйте,— вибачився Полворт.— Але що це таке? Бачте, не можна буде лишити фунт національною валютою, якщо вони проголосують за незалежність? Та нехай буде в них фунт, це ж в інтересах усіх...
Хвилин десять він просторікував про локальний націоналізм, про очевидні аргументи за незалежність Шотландії і Корнволлу та про ідіотизм усіх, хто проти, аж Джек осовів від нудьги, але Страйк ухопився за останню соломинку й вивернув розмову на футбол. Як він і передбачав, «Арсенал» програв діючим чемпіонам баварцям, і в наступному матчі, понад сумнів, вилетить. Вони з Тедом дивилися матч разом, переконливо прикидаючись, що результат їм цікавий. Страйк дозволив Полворту причепитися до порушення правил, за яке Щенсного видалили з поля, і тему політики було успішно забуто.
Пізніше увечері Страйк думав про Полворта, лежачи в темряві на твердому дивані; заснути не виходило. Від утоми його вже лихоманило, боліло все тіло, повсякчас тиснув сам факт перебування тут, у забитому людьми будинку, де всі чекають, коли маленьке тіло нагорі здасться.