Робін тримала офіційну усмішку. Він її не збентежить.
— Їй було дев’ятнадцять років, мені — двадцять п’ять. Красуня,— зітхнув він.— Шкодую, шо не зберіг її портрети, які робив, але коли вона зникла, стало якось недоречно тримати їх у себе.
Робін ніби почула Унин голос: «Марго йому дозволяла себе фотографувати. Ну, самі розумієте, які то були фото». Мабуть, Сатчвелл говорив про такі сміливі «портрети», бо навряд чи він почував би провину за якийсь безневинний кадр.
Офіціантка принесла пиво для Сатчвелла й кока-колу для Робін. Замовили їсти; швидко проглянувши меню, Робін попросила салат з куркою і беконом, а Сатчвелл замовив стейк і смажену картоплю. Коли офіціантка пішла, Робін спитала, уже знаючи відповідь:
— Ви довго були разом?
— Та кілька років загалом. То розбігалися, то збігалися. Вона сердилася, шо в мене бувають інші натурниці. Ревнива була. Не для ролі музи митця народилася Марго. Не любила сидіти зі стуленим ротом, ха-ха... та не думай, я в Марго Бамборо закохався був по вуха. То вам була не просто якась плейбоївська кролиця!
«Ще б пак,— подумала Робін, тримаючи ввічливу усмішку.— Людина на лікарку вивчилася».
— Ви її малювали?
— Так,— відповів Сатчвелл.— Кілька разів. Кілька разів. Ескізи й одна повноцінна картина. Всі продав, треба були гроші. Шкодую тепер.
Він примовк, поринувши в себе; здорове око блукало пабом, а Робін не знала, чи справді за цим засмаглим обличчям, зморшкуватим і темним, мов кора дерева, піднялися якісь давні спогади, чи то Сатчвелл просто грає роль відповідно до моменту, аж тут він тихо промовив:
— Марго Бамборо. Що то була за дівчина!
Він пригубив пиво, а тоді спитав:
— Тебе її чоловік найняв, га?
— Ні,— відповіла Робін.— її донька.
— А,— кивнув Сатчвелл.— Ну так, вона народила малу. Але по ній і видно не було, коли я був зустрів її після весілля. Струнка, як і була. Обидві мої дружини після кожних пологів набирали вагу.
— А скільки у вас дітей? — увічливо спитала Робін.
Вона хотіла, щоб скоріше принесли їжу. Піти геть, коли перед тобою вже стоїть замовлена страва, важче, а інтуїція підказувала, що примхливий настрій Сатчвелла скоро зміниться.
— П’ятеро,— відповів Сатчвелл.— Двоє від першої дружини і троє від другої, але то ненавмисне вийшло, бо вона народила двійню. Слава Господу, вже всі повиростали. Діти несумісні з мистецтвом. Люблю їх,— грубувато додав він,— але правду сказав Сиріл Коннолі: дитячий возик у коридорі — то, чорт забирай, ворог обіцянки.
Він коротко зиркнув на неї здоровим оком, а тоді різко спитав:
— То чоловік досі думає, що я маю стосунок до зникнення Марго?
— Досі? — перепитала Робін.— Про що ви?
— А він мене був поліції здав,— відповів Сатчвелл.— Того-таки вечора, як вона зникла. Вирішив, шо вона зі мною втекла. Ти в курсі, шо ми з Марго за кілька тижнів до того випадково зустрілися?
— Так, знаю про це,— кивнула Робін.
— Тож цей, як там його, надумав собі всякого,— провадив Сатчвелл.— Десь я його розумію, воно таки здавалося підозрілим. Я б, мабуть, про те саме подумав, якби моя пташечка зустріла давнє кохання, а тоді вшилася геть... тобто зникла.
Принесли страви. Стейк з картоплею, що його замовив Сатчвелл, вигляд мав апетитний, а от Робін надто зосередилася на питаннях і неуважно прочитала меню. Вона уявляла таріль із салатом, а натомість отримала дерев’яну тацю з закусками: гарячі кружальця ковбаси, хумус і листя в липкому майонезі буде вкрай незручно їсти, водночас щось занотовуючи.
— Хочеш картоплі? — спитав Сатчвелл, підсуваючи в її бік металеве відерце.
— О ні, дякую,— усміхнено похитала головою Робін. Вона відкусила шматочок хлібної палички й продовжила з ручкою у руці:
— Марго говорила про Роя, коли ви випадково зустрілися?
— Троха,— відповів Сатчвелл з повним ротом стейку.— Вона тримала лице. Ну знаєш, як воно ведеться, як зустрічаєш колишніх? Удаєш, шо все правильно зробив і не жалкуєш.
— А ви думаєте, що вона жалкувала? — спитала Робін.
— Вона була нещаслива, з усього видно. Я подумав, шо ніхто про неї не дбає. Вона вся така храбрувалася, але я бачив, шо вона нещасна. Замучена.
— Ви тільки одного разу бачилися?
Сатчвелл жував свій стейк і замислено роздивлявся Робін. Урешті-решт він проковтнув їжу та спитав:
— Ти мої свідчення поліції читала?
— Так,— кивнула Робін.
— Тоді ти вже в курсі,— відповів Сатчвелл, тицяючи в її бік виделкою,— шо бачилися ми один-єдиний раз. Авжеж?
Він усміхався, застерігаючи її ніби м’яко, але Робін відчула тонке жало агресії.