— Отже, ви пішли до пабу й розмовляли? — спитала Робін, усміхаючись і вдаючи, що нічого не помітила, роздражнюючи його, і Сатчвелл провадив уже м’якшим тоном:
— Так, ми пішли до одного бару в Камдені, неподалік моєї квартири. Вона ходила на виклик до пацієнта.
Робін записала.
— А пам’ятаєте, про що ви розмовляли?
— Вона розповіла, шо зі своїм чоловіком познайомилася в медінституті, шо він весь такий перспективний і таке інше. Хто він там був? — спитав Сатчвелл із силуваною, як здалося Робін, недбалістю.— Кардіолог чи хто?
— Гематолог,— відповіла Робін.
— Кров вивчав, чи шо? Марго завжди западала на розумних. Навіть на думку не спадало, шо серед них бувають такі самі паскуди, як і будь-де.
— У вас склалося враження, що доктор Фіппс — паскуда? — легковажно поцікавилася Робін.
— Та не шоб аж,— відповів Сатчвелл.— Але казали, шо він упертий, як віслюк, і мамій, яких мало.
— Хто вам таке сказав? — спитала Робін, затримавши руку з ручкою над записником.
— Та хтось знайомий,— відповів Сатчвелл, знизавши плечами.— А ти незаміжня? — спитав він, кинувши погляд на ліву руку Робін, де не було обручки.
— У громадянському шлюбі,— злегка усміхнулася Робін. Вона звикла відповідати саме так, коли відкараскувалася від флірту з боку свідків і клієнтів, щоб установити кордони.
— А,— сказав Сатчвелл.— Я завжди знав, шо коли пташка живе з хлопом без шлюбу, то вона справді по ньому сохне. Бо ж ніщо, крім почуттів, її не тримає, га?
— Мабуть, так,— злегка всміхнулася Робін. Вона розуміла, що Сатчвелл хоче їй дошкулити.— Марго не згадувала про якісь свої тривоги чи проблеми? Вдома чи на роботі?
— Та я ж кажу, там було суцільне «про людське око»,— відповів Сатчвелл, жуючи картоплю.— Робота — казка, чоловік — янгол, дитина — янгол, дім — рай: і все сама,— він ковтнув.— Я так само вчинив: і виставляюся, і нагороду маю, і в гурті граю, і в серйозних стосунках... але то я набрехав,— додав він, пирхнувши.— Я ту пташку пам’ятаю лише тому, шо того самого вечора ми розбіглися. Як звали, уже й не згадаю. Ми недовго були разом. Вона мала довге чорне волосся і велике татуювання у вигляді павутиння навколо пупка, оце тільки й пам’ятаю... власне, сам її і покинув. Коли я знову стрів Марго...
Він завагався. З затуманеним єдиним оком провадив:
— Я мав тридцять п’ять років. То складний вік. Починає доходити, шо й тобі мине сорок, а не тільки іншим. Тобі скільки років, двадцять п’ять?
— Двадцять дев’ять,— відповіла Робін.
— У жінок воно трапляється раніше, оті думки про старість,— кивнув Сатчвелл.— Дітей маєш?
— Ні,— відповіла Робін і одразу спитала: — Тож Марго не сказала вам нічого такого, з чого можна було б виснувати, що пішла вона з власної волі?
— Марго ніколи б не пішла, все і всіх покинувши,— відповів Сатчвелл так само впевнено, як раніше Уна.— То не така була людина. Відповідальність — її друге ім’я. Вона була хороша дівчинка, розумієш? Відмінниця по життю.
— Тож ви не домовлялися про нову зустріч?
— Не домовлялися,— відповів Сатчвелл, жуючи картоплю.— Я їй сказав, шо мій гурт гратиме в «Дублінському замку» наступного тижня, запросив приходити. Вона сказала, що не зможе. «Дублінський замок» — то паб у Камдені,— додав Сатчвелл.— Може, і досі там стоїть.
— Стоїть,— відповіла Робін.
— Я детективу казав, що говорив їй про концерт. Казав, шо був би радий новій зустрічі, якби вона погодилася. Мені немає чого ховати.
Робін пригадала, як Страйк оцінив бажання Сатчвелла співпрацювати як майже надмірне, і, намагаючись розвіяти несподівану підозру, спитала:
— А Марго могли бачити в пабі в той вечір, коли ви грали?
Сатчвелл довго жував, а тоді відповів:
— Я про таке не знаю.
— А ота дерев’яна вікінзька статуетка, що ви їй подарували,— почала Робін, не зводячи з нього уважних очей,— на якій ще було написано «Брунгільда»...
— Ота, шо в неї на робочому столі стояла? — перепитав Сатчвелл. Робін здалося, що питання потішило його самолюбство.— Так, я їй таку дарував, коли ми ще зустрічалися.
Робін не знала, чи це правда. Марго й Сатчвелл так буремно розставалися, він замкнув її у квартирі й не пускав на роботу, ударив її, вона вийшла заміж за іншого,— невже після того всього Марго зберегла б таку дрібничку... дурничку? Хіба таємні жарти та приватні прізвиська не вмирають і не зогнивають після болючого розставання, хіба спогади про них не стають чи не гіршими за пам’ять про скандали й образи? Дізнавшись про зраду Метью, Робін віддала більшість його подарунків на благодійність — і плюшевого слона, якого він її подарував на їхній перший Валентинів день, і скриньку для прикрас, яку він їй вручив на її двадцять перший день народження. Однак Робін бачила, що Сатчвелл не відмовиться від цієї версії, тож перейшла до наступного питання в своєму записнику.