— Тільки глянь, скільки квітів, Теде,— сказала Люсі, очі в якої були опухлі й червоні, і всі втрьох вони розвернулися до церковці, під фасадом якої буйно розквітли вінки й букети.
— Дивися, які гарні лілеї... Маріон і Гері аж з Канади замовили...
Парафіяни з церкви виходили, приєднуючись до тих, хто стояв надворі. Всі трималися осторонь від родини, боком проходячи під стіною церкви. Джоан, напевно, була б у захваті від такої рясної квіткової данини; Страйк знаходив несподівану розраду в повідомленнях, які Люсі вголос читала для Теда, чиї очі були так само опухлі й червоні.
— Ієн і Джуді,— казала вона дядькові.— Террі й Олів...
— Як багато, правда? — дивувався Тед.
Жалобники почали перешіптуватися, і Страйк зрозумів, що люди вирішують, чи дуже черство буде одразу піти до «Корабля і замку», де мали відбутися поминки. Він не міг їх винуватити; йому й самому кортіло випити пива і, може, ще чогось.
— «Глибокі співчуття від Робін, Сема, Енді, Сола й Пат»,— уголос прочитала Люсі. Усміхнулася, обернувшись до Страйка.— Як це мило. Ти сказав Робін, що Джоан любила рожеві троянди?
— Наче ні,— відповів Страйк, який і сам не пам’ятав.
Те, що й агенція віддала данину Джоан, мало для нього велике значення. На відміну від Люсі, він поїде до Лондона поїздом і сам. Як не прагнув Страйк самоти протягом останніх десятьох днів, думка про мовчазну кімнату під дахом не приносила радості після цих довгих днів страху й утрати. Троянди для Джоан були також і для нього — вони ніби казали: ти не сам, ти маєш те, що створив, і хай це не родина, але й в Лондоні є люди, яким ти небайдужий. Страйк сказав собі «люди», бо на картці було п’ять імен, але відвертався вже з думкою тільки про Робін.
Люсі відвезла Теда і Страйка до «Корабля і замку» в автівці Теда, а Грег повіз хлопчиків. У машині всі мовчали; на всіх опустилося якесь емоційне виснаження.
За вікнами пролітали знайомі вулиці, а Страйк думав: Джоан знала, що робить. Він був удячний за те, що не треба їхати до крематорію, що тіло вони отримають в урні, яку можна притиснути до грудей і на човні вивезти в море котрогось із сонячних днів, і буде приватне прощання з нею — тільки для рідних.
Вікна їдальні «Корабля і замку» виходили на затоку Сент-Мос; день був похмурий, але тихий. Страйк купив по пінті собі й Тедові, безпечно всадовив дядька в крісло в оточенні друзів, тоді повернувся до бару по подвійний віскі, який негайно перехилив, і пішов зі своїм пивом до вікна.
Море було оливково-сіре й де-не-де вигравало, коли його торкалися сріблясті проблиски між хмарами. З вікна готелю Сент-Мос скидався на ескіз у свинцевих і сірих тонах, і тільки далеко внизу витягнуті на мілизну човни додавали барви.
— Як ти, Діду?
Страйк озирнувся: з Полвортом прийшла Ільза, яка простягнула до Страйка руки й обійняла. Вони утрьох ходили до школи в Сент-Мосі. Страйк пригадував, що тоді Ільза не дуже любила Полворта. Він узагалі не користувався серед дівчаток популярністю. З-за плеча Полворта Страйк помітив його дружину Пенні, яка розмовляла з подругами.
— Корме, Нік дуже хотів приїхати, але не зміг через роботу,— сказала Ільза.
— Нічого,— відповів Страйк.— Я дуже вдячний, що ти приїхала, Ільзо.
— Я любила Джоан,— просто відповіла вона.— Мама з татом запросили до себе Теда в п’ятницю. У вівторок тато поведе його на гольф.
Дві доньки Полвортів, які не вирізнялися добрим вихованням, гралися серед жалобників у квача. Менша донька (Страйк так і не запам’ятав, котра з них Роз, а котра — Мел) промчала повз і на мить схопила Страйка за ноги, ніби предмет меблів, знайшла поглядом сестру та з гиготінням знову помчала геть.
— А до нас Тед прийде в суботу,— сказав Полворт, ніби нічого не сталося. Ні він, ні дружина не робили дітям зауважень, якщо ті не заважали безпосередньо їм.— Тож не хвилюйся, Діду. Про старого подбають.
— Дяка, друже,— через силу промовив Страйк. Він не плакав у церкві, жодного разу за ці жахливі дні не заплакав: було повно справ, і зайнятість стала йому розрадою. Однак доброта давніх друзів просочилася крізь усі лінії оборони: дуже хотілося як слід висловити свою вдячність, бо Полворт досі не дозволив Страйкові сказати все, що той хотів, про його допомогу Страйкові й Люсі на шляху до присмертної Джоан. Однак Страйк не встиг і рота розтулити, як до них підійшла Пенні Полворт у товаристві двох жінок. Страйк їх не знав, але обидві йому всміхнулися.