— Ось ти де, Діду.
З готелю вийшов Полворт з парою свіжих пінт у руках. Страйк подякував за пиво, і обидва розвернулися до моря і випили.
— Завтра до Лондона, га? — спитав Полворт.
— Так,— відповів Страйк.— Але ненадовго. Джоан хотіла, щоб ми з Тедом вийшли в море на човні й розвіяли її попіл.
— Класна ідея,— схвалив Полворт.
— Слухай, друже... дякую тобі за все.
— Та стули пельку,— відповів Полворт.— Ти б для мене те саме зробив.
— Твоя правда,— погодився Страйк.— Зробив би.
— А що, неважко, срака ти така,— негайно заявив Полворт,— мама в мене вмерла, де татусь — чортзна.
Страйк засміявся.
— Я — приватний детектив. Знайти його тобі?
— Та на біса треба,— відповів Полворт.— Хай пропаде.
Вони допили пиво. Крізь хмари раптом прорвалося сонце, і море заграло діамантовим блиском, а мартин на хвилях перетворився на біле паперове оригамі. Страйкові спало на думку, що полум’яна відданість Полворта Корнволлу — то реакція на блудного батька-бірмінгемця, аж тут Полворт заговорив знову:
— Щодо батька... Джоан мені сказала, що твій хоче помиритися.
— Таке сказала?
— Та заспокойся,— відповів Полворт.— Ніби ти її не знаєш. Хотіла, щоб я був у курсі, що тобі важко. Але ж там жодних перспектив, так?
— Жодних,— сказав Страйк.— Жодних перспектив.
Коротку мовчанку урвали зойки доньок Полворта, які вирвалися з готелю. Не зважаючи ні на батька, ні на Страйка, вони пролізли під ланцюг, який відділяв дорогу від мокрої ріні, і побігли до води, а за мить за ними вибіг небіж Страйка Люк, який тримав у руці пару кремових тістечок і явно намірився пожбурити ними в дівчат.
— Ану,— гаркнув Страйк.— СТОП!
Люк спав з обличчя.
— Вони перші почали,— сказав він і показав Страйкові білу пляму на спині чорного піджака, який хлопцю купили спеціально на похорон бабусі.
— А я перший закінчу,— відповів Страйк. Полвортові доньки хихотіли, визираючи з-за борту човна, за яким сховалися.— Неси їжу туди, де взяв.
Похмуро зиркнувши на дядька, Люк войовничо відкусив шмат тістечка, а тоді розвернувся і пішов до готелю.
— Паскуда мала,— буркнув Страйк.
Полворт відсторонено споглядав за тим, як його доньки буцають одна на одну пісок і холодну морську воду. Тільки коли менша не втримала рівноваги й упала в крижану хвилю, закричавши від шоку, він зреагував.
— Ач ви... ану ходіть сюди! Хутко, ну... самі винні! Сюди, пішли, пішли!
Полворти — батько й доньки — повернулися до готелю, і Страйк лишився сам.
Мартин на хвилях, звичний до туристів, до гуркоту й рипіння порома на Фалмут, до рибальських човнів, які щодня виходили з гавані й поверталися сюди, не зважав на крики нащадків родини
Полвортів. Його уважні очі прикипіли до чогось невидимого далеко в морі. Тільки коли хмари знову зійшлися і море зробилося чавунно-темним, птах піднявся в повітря, і Страйк дивився, як на дужих вигнутих крилах він відлітає геть від прихистку берега у відкрите море, готовий повернутися до тяжкої, але необхідної справи виживання.
Частина п'ята
Весна розкішна у буянні квіту...
Едмунд Спенсер, «Королева фей»
49
Після гучних штормів і грізних бур
Своє обличчя сонце нам являє;
Лихої долі звідавши тортур, Людина й трохи радості пізнає, Бо ж не стерпіти вічного одчаю...
Едмунд Спенсер, «Королева фей»
О восьмій ранку в день, коли мало відбутися досудове врегулювання з колишнім чоловіком, Робін вийшла зі станції метро «Тоттенгем-Корт-роуд» під бірюзове небо. Після довгих місяців дощів і негоди сонячне світло здавалося маленьким дивом, і Робін, яка сьогодні не мала їхати на стеження, одягнула сукню, радіючи нагоді вилізти з вічних джинсів і кофт.
Вона була дуже зла на Метью, який відкликав зустріч за добу («На жаль, у мого клієнта виникли невідкладні справи особистого характеру. Оскільки сам я буду недоступний решту березня, пропоную обрати зручну для всіх дату в квітні»), і підозрювала, що Метью просто затягує процес, щоб продемонструвати свою силу та примусити колишню дружину відмовитися від зазіхань на спільний рахунок. Але туманне сяйво раннього ранку лежало над вічним ремонтом на Чаринг-Кросс-роуд, і гумор у Робін поліпшився. Правда (яку їй через силу довелося визнати після п’ятиденної відпустки, взяти яку її примусив Страйк) полягала в тому, що на роботі Робін почувалася щасливішою. Вона не мала бажання їхати до Йоркширу й витримувати звичну навалу маминих розпитувань про розлучення і роботу, а на те, щоб поїхати ненадовго з Лондона деінде, не мала грошей, тож відпустку Робін витратила на побутові питання й роботу над справою Бамборо.