— Так,— відповів Страйк.
— Мабуть, уже зовсім старий?
— Старий,— підтвердив Страйк.
— Але дивина. І шо Риччі тільки забув у клініці?
— Сподіваюся дізнатися,— відповів Страйк і перегорнув сторінку записника.— Також я хотів би поставити вам питання про Джозефа Бреннера. Пам’ятаєте родину, чиє прізвище ви помилково запам’ятали як «Аплторп»? Власне, я знайшов...
— Не може бути! — щиро вразилася Дженіс.— То яке в них прізвище насправді?
— Аторни.
— Аторни! — з полегшенням видихнула Дженіс.— Я так і знала, шо не Аплторпи. Кілька днів воно мені потім не давало спокою... Як вони там? Синдром ламкої Х-хромосоми в них, га? їх не забрали до притулку чи все ж...
— Досі живуть у своїй квартирі,— запевнив Страйк,— і наче непогано їм ведеться.
— Їх там хоч підтримує хтось?
— Про них дбає соцпрацівниця, і здається, що вона цілком на їхньому боці. І це підводить мене до наступного питання. За словами сопрацівниці, після смерті Ґіерма Дебора розповіла...— Страйк завагався.— Власне, зі слів сорцпрацівниці виходить, що Ґіерм проституював Дебору.
— Шо-шо він робив? — перепитала Дженіс. Усмішка злетіла з її обличчя.
— Дуже неприємно про таке думати, я розумію,— без емоцій відповів Страйк.— Коли я з нею розмовляв, Дебора згадала, що доктор Бреннер приходив до них додому. Вона сказала, що він велів... гм... велів їй зняти труси...
— Ні! — з інстинктивною відразою вигукнула Дженіс.— Ні, не може... це неправильно! Якби треба було їй оглянути інтимні місця, то це так не робиться. Це могло бути тільки в клініці.
— Але ж ви казали, що вона страждає на агорафобію?
— Ну, так, але...
— Самайн, її син, назвав доктора Бреннера «брудним стариганем».
— Е... але... ні, це... це точно був медичний огляд... мабуть, після того, як вона народила. Але його мала би проводити я, медсестра... ой, як ви мене засмутили,— збентежилася Дженіс.— Оце собі думаєш, шо все на цьому світі чула, але... ні, ви мене справді засмутили. Я просто в них одного разу була, оглядала малого, а вона мені й словом не обмовилася... але чого дивуватися, тато ж там був поруч, плів мені про свої відьмацькі чари. Бідолашна, мабуть, так боялася... ох, ви мене дуже засмутили.
— Мені дуже прикро,— мовив Страйк,— але мушу спитати: ви колись чули, щоб Бреннер відвідував повій? Чи ходили про нього такі чутки в Клеркенвеллі?
— Не було такого,— відповіла Дженіс.— Якби я таке почула, то комусь сказала б. То в нашій діяльності просто неетично. Всі жінки в районі були приписані до нашої клініки. Така жінка виявилася б пацієнткою.
— Згідно з нотатками Талбота,— провадив Страйк,— якась особа заявила, що Бреннера у вечір, коли зникла Марго, бачили в Майкл-Кліфф-Гаузі. Але зі слів Бреннера, він одразу пішов з роботи додому.
— Майкл-Кліфф-Гауз... це ота «свічка» на Скіннер-стріт, чи шо? — озвалася Дженіс.— У нас там були пацієнти, але то й усе...— їй наче стало гидко.— Ой, бідна Аторнова жінка... а я його ще захищала ото, він же таке бачив на війні. Всього два тижні тому син Дороті сидів точно там, де сидите ви...
— У вас був Карл Оукден? — різко спитав Страйк.
— Був,— кивнула Дженіс,— і хоч би ноги витер. Натоптав мені тут собачим гівном.
— Чого він хотів? — спитав Страйк.
— Та прикинувся, шо зайшов спитать, як справи,— відповіла Дженіс.— Можна було б подумати, шо стільки років минуло, я його не впізнаю... але він не сильно змінився, правду кажучи. Коротше кажучи, він сидів у тому самому кріслі, шо тепер ви, і патякав усяке про давні добрі часи і про те, як тепло його мама про мене згадувала... ха! Шоб Дороті Оукден про мене добре слово сказала? Та Дороті нас з Айрін за хльорок мала, бо, бачте, спідниці короткі, удвох ходимо до пабу...
Дженіс кинула на Страйка уважний погляд.
— Карл про вас згадував. Питав, чи я з вами вже знайома. Він, знаєте, написав книжку про Марго, але в книгарні її так і не завезли, то він з того досі злиться. Вже мені все розповів. Думає написати нову книжку, і цього разу зацікавився вами. Славетний детектив розслідує справу... або терпить поразку. Карлові і те, і те згодиться.
— А що такого він говорив про Бреннера? — спитав Страйк, вирішивши подумати про наслідки втручання в справу самопроголошеного біографа потім.
— Сказав, що Бреннер був садистом, а я ж тут заступалася за доктора Бреннера... але ви мені тепер отаке сказали про Дебору Аторн...
— Оукден назвав Бреннера садистом? Сильна заява.
— От я собі те саме подумала. Карл його ніколи не любив, сказав, шо доктор Бреннер часто приходив до Дороті... я про це не знала... обідав з ними в неділю і все таке. Я собі думала, вони просто колеги. Знаєте, я так думаю, шо доктор Бреннер просто Карла насварив. То була не дитина, а лихо, я про Карла, а виріс бачте який злопам’ятний.