— І тоді крадіжки припинилися?
— Так,— відповіла Дженіс,— але шо з того? Карл, мабуть, вирішив, шо краще не дражнити долю, як його вже мало не піймали.
Страйк, схильний погодитися з цією думкою, сказав:
— І ще буквально кілька питань. Перше — про жінку на ім’я Джоанна Гаммонд.
— Наче не знаю, хто то... а маю знати?
— У Стівена Датвейта була...
— ...подружка, яка вкоротила собі віку,— сказала Дженіс.— Так-так.
— Ви не пам’ятаєте, чи була вона приписана до клініки Святого Івана?
— Нє, не була. Я пригадую, шо вони десь у Гокстоні жили.
— Тобто Марго не працювала з патологоанатомом і взагалі не була пов’язана з її смертю як лікар?
— Ні, вона була точно як я: ми й не знали, шо була така жінка, поки вона не вмерла, а Стів не звернувся по допомогу. А я, здається, знаю, до чого ви правите,— сказала Дженіс.— Талбот вирішив, шо Стівен був Ессекським Різником, га? Вічно питав і питав про Стіва на кожнісінькому допиті. Але я чесно скажу, Стів Датвейт був лагідна душа. Я росла в оточенні справді буйних чоловіків, батечко в мене був з таких. Я цю породу знаю — і Стів точно був не з цих.
Пам’ятаючи, як зачаровувала деяких жінок позірна вразливість Денніса Кріда, Страйк тільки кивнув.
— Талбот питав, чи я колись була в тої Джоанни як медсестра. Я йому пояснила, шо вона не з наших пацієнтів, але йому до того було байдуже. Все питав, чи не здається мені, шо та смерть підозріла, і хоч ти шо йому кажи. Я йому раз у раз казала, шо не знаю тієї жінки. Звідки мені знати шось про її смерть. Так я від того втомилася! От чесно, ніби я йому якась віща циганка Роуз Лі. Я Талботові казала: ідіть почитайте, шо патологоанатом написав!
— А ви не знаєте, не було іншої смерті, яка непокоїла б Марго? — спитав Страйк.— Природна смерть чи нещасний випадок — але вона вирішила, що там не все чисто?
— А чого ви про таке питаєте? — поцікавилася Дженіс.
— Просто намагаюся розшифрувати нотатки Талбота. У нього були підстави думати, що чиясь смерть здавалася Марго підозрілою. Причому в зв’язку з цією смертю згадувалися ви.
Круглі сині очі Дженіс за скельцями окулярів вибалушилися.
— Згадуєтеся як свідок якихось подій чи самої смерті,— уточнив Страйк.— Про жодні обвинувачення не йдеться.
— Та я вже сподіваюся, шо не йдеться! — сказала Дженіс.— Ні, нічого я не бачила й не знаю. Я б ше тоді сказала, якби знала... очевидно ж?
Виникла коротка пауза, яку Страйк вирішив не переривати, тож Дженіс заговорила сама:
— Слухайте, я не можу говорити за Марго, коли минуло сорок років. Нема її більше. Це несправедливість і до неї, і до мене. Я не хочу сіяти підозри, коли минуло сті’ки років.
— Я просто намагаюся виключити зайві напрями розслідування,— пояснив Страйк.
Виникла довша пауза. Очі Дженіс помандрували від таці з чаєм до фотографії покійного чоловіка з темними зубами й добрими сонними очима. Врешті-решт вона зітхнула і сказала:
— Гаразд, але запишіть собі, шо то Марго вигадала, а не я. Я нікого ні в чому не звинувачую.
— Обов’язково,— пообіцяв Страйк, занісши ручку над записником.
— Ну добре, тоді... справа дуже делікатна, ми же з нею працювали... я про Дороті. Дороті й Карл жили з мамою Дороті. Гі звали Мод, і я це згадала тільки тому, шо Карл приходив. Ми оце розмовляли, я згадала про його бабцю, а він на неї сказав не «бабуся», а «клята Мод». Власне, у Мод була інфекція ноги, виразка, яка ніяк не загоювалася. Гі треба було перев’язувати, промивати рану й все таке, тож я до них часто заходила. І Мод мені щоразу казала, шо будинок належить їй, а не Дороті, і вона тільки дозволяє доньці й онукові там жити. Видно було, як їй приємно це казати. Відчувати, знаєте, свою владу. Не скажу, шо з нею сильно приємно було жити. Така кислолиця стара пані, все їй не так. Скаржилася, шо онук балуваний росте — але я вже казала, то було лихо, а не дитина, тож я не могла не погодитися з нею.
Дженіс провадила:
— Власне, нога ше не вилікувалася, коли вона впала зі сходів і забилася на смерть. Ходила вона погано, багато лежала з тією ногою, спиралася на ціпок. Люди, бува, падають зі сходів, а для старої людини це таки може мати серйозні наслідки, однак... То минув тиждень, і Марго запросила мене зайти до кабінету на два слова, і... мені здалося, шо Марго це якось стривожило. Вона прямо нічого не сказала, але все питала, якої я думки. Я все розуміла... але шо ми могли вдіяти? Нас там не було, як вона впала, а рідні сказали, шо сиділи внизу й ті’ки почули гуркіт, прибігли, а вона лежить під сходами без тями... і за два дні Мод померла в лікарні. Дороті ніби й не горювала, але коли Дороті взагалі показувала емоції?