— Менше з тим,— провадила Робін, лавіруючи між перехожими,— прийшов Барклей мене підмінити... погодився, що ШМ, схоже, хоче стрибати... і сказав...
У Робін уже в боці кололо.
— ...сказав... що спробує... з ним поговорити... і я пішла. Принаймні... Барклей дужий... і втримає його, якщо той таки стрибне,— задихано закінчила вона.
— Але це також означатиме, що потім ШМ упізнає Барклея,— нагадав Страйк.
— Ну так, знаю,— погодилася Робін, сповільнюючи кроки, бо вона була вже майже на станції, і потираючи бік,— але якщо він справді надумав укоротити собі віку...
— Це зрозуміло,— відповів Страйк, який спинився в тіні станції «Гізер-Ґрін», щоб докурити.— Просто думаю про можливості. Якщо пощастить, може, він розповість Барклею, що там на нього має Мутний. Іноді у відчаї людина...
— Корморане, я маю йти,— мовила Робін, яка вже дійшла до метро.— Побачимося в офісі після мого зубного, розкажеш про Дженіс.
— Так-так, іди,— озвався Страйк.— Сподіваюся, буде не боляче.
— Що буде не б... А, зубний, та ні, я просто на огляд,— відповіла Робін.
«Оце ти переконлива, Робін»,— подумала вона, сердячись на себе, закинула мобільний у кишеню і побігла вниз ескалатором.
Зайшовши до вагона, вона скинула куртку, бо від бігу спітніла, і розправила волосся перед темним брудним вікном. Через ШМ і його суїцидальні настрої, необхідність брехати Страйкові, непереконливу відмовку й усі ризики зустрічі, яка ось-ось відбудеться, Робін трусило. Кілька років тому вона вже була проводила власну лінію розслідування потай від Страйка. Він тоді вигнав її з роботи.
«Але це інше,— спробувала заспокоїти себе Робін, прибираючи з лоба пітні пасма.— Він буде не проти, тільки б усе вийшло. Він сам цього хоче».
За двадцять хвилин Робін вийшла на станції «Тоттенгем-Корт-роуд» і з курткою на плечі поспішила в серце Сохо.
Тільки підійшовши до кав’ярні «Зірка» і побачивши зірку над дверима, Робін усвідомила збіг. Намагаючись не думати про астероїди, гороскопи та знаки далі, вона увійшла. Всередині кав’ярні стояли круглі дерев’яні столики на підлозі червоної цегли. На стінах розвісили старі бляшані таблички, одна з яких рекламувала цигарки «Робін».
Просто під нею, мабуть, умисно, сидів старий у чорній штормівці. Його обличчя було червоне від полопаних судин, а густу сиву чуприну дід укладав у кок, який ніби не змінився з п’ятдесятих років. До стіни біля діда був притулений ціпок, а з того боку сиділа підлітка з довгим неоново-жовтим волоссям. Вона клацала в телефоні й не підвела очей, коли Робін підійшла до столика.
— Містер Такер? — спитала Робін.
— Так,— хрипко озвався чоловік. Стало видно криві коричневі зуби.— Міс Еллакотт?
— Робін,— усміхнулася вона, і вони потиснули руки.
— А це моя онука Лорен,— сказав Такер.
— Привітики,— зронила Лорен, на мить відірвавши очі від телефону, і знову в нього втупилася.
— Я тільки візьму собі кави,— сказала Робін.— Вас чимось пригостити?
Дід і онука відмовилися. Робін замовила флетвайт, відчуваючи на собі погляд старого. Під час їхньої єдиної телефонної розмови Браян Такер чверть години без пауз говорив про зникнення своєї доньки Луїзи в 1972 році та про справу свого життя: довести, що її вбив Денніс Крід. Рой Фіппс вважав Такера напівбожевільним. Робін наразі не була готова до таких сміливих висновків, але, понад сумнів, він був одержимий Крідом і пошуками правосуддя.
Коли Робін повернулася за столик Такерів і сіла, поставивши перед собою каву, Лорен відклала телефон. Її неонові дреди, татуювання єдинорога на руці, величезні накладні вії і облізлий лак на нігтях різко контрастували з невинним ніжним личком, що прозирало крізь агресивний макіяж.
— Я тут дідусю допомагаю,— сказала вона Робін.— Йому тепер важко ходити.
— Вона добра дитина,— сказав Такер.— Дуже добра дитина.
— Дуже дякую, що погодилися зі мною зустрітися,— звернулася Робін до них обох.— Я вам справді дуже вдячна.
Зблизька ніс Такера, пересипаний чорними вуграми, скидався на полуницю.
— Та це я вам удячний, міс Еллакотт,— запевнив Такер своїм низьким хрипким голосом.— Цього разу вони вже не зможуть відмовитися. І як я казав по телефону, якщо відмовляться — я увірвуся на телебачення, і...
— Сподіваюся,— мовила Робін,— до таких радикальних заходів не д...
— ...і я їм так і сказав, і здається, таки пройняло. Ну і плюс ваша знайома потрусила міністерство юстиції,— визнав він, дивлячись на Робін маленькими червоними очима.— Але щоб ви знали, я тепер думаю, що треба було їм погрожувати пресою ще багато років тому. Інакше нічого не домогтися, бо ці люди грають за власними правилами та ставлять суцільні перепони — вся ця бюрократія і думка так званих фахівців...