Такер затнувся. Лорен поклала пухку долоню на дідову руку з набряклими фіолетовими суглобами.
— ...тільки полічіть, скільки це часу,— хрипко провадив Такер, а в очах у нього стояли сльози,— й от саме стільки я їй завинив, щоб дізнатися, що з нею сталося. От саме це я і роблю. Я віддаю їй належне.
Робін відчула, що в неї самої свербить в очах.
— Я вам так співчуваю,— тихо сказала вона.
— Ну, власне,— відповів Такер, грубо витираючи очі й ніс рукавом куртки. Тепер він узяв аркуш зверху свого стосу й тицьнув Робін.— Тримайте. Самі побачите, з чим ми маємо справу.
Робін узяла аркуш, на якому акуратним, розбірливим почерком було виведено два абзаци, і почала читати.
Вона намагається мене контролювати через слова, іноді — через лестощі. Каже, що я дуже розумний, потім заводить мову про «лікування». Вся стратегія до смішного прозора. Ті «кваліфікація» і «знання» порівняно з тим, наскільки я пізнав себе,— то просто спалах сірника поруч із сяйвом сонця.
Вона обіцяє неосудний діагноз, а отже, м’яке поводження зі мною. Вона каже це мені між криками, бо я шмагаю їй обличчя і груди. Вона спливає кров’ю, але вмовляє, каже, що може бути мені корисна. Дасть свідчення на мою користь. Її зверхність і прагнення домінувати роздмухані схвальним ставленням суспільства, яке вона отримала зі статусом «доктора». Навіть закута, вона вважає себе вищою. Цю переконаність буде подолано.
— Бачите? — пристрасно прошепотів Такер.— Він прикував Марго Бамборо в себе в підвалі. Пише про це з задоволенням, заново переживає. Але психіатри не вважали, що це зізнання, вони вирішили, що Крід просто вигадує, хоче цими записками привернути до себе увагу. Вони заявили, що це гра, щоб його більше допитували, бо він любив почуватися розумнішим за поліцію, читати про себе в газетах, бачити себе в новинах. Лікарі заявили, що це просто фантазія, і якщо сприймати її серйозно, то це буде потурання Кріду. Він заводився від розмов про це.
— Бридота,— тихо сказала Лорен.
— Але мій друг-наглядач сказав... розумієте, було три жінки, яких, як вважали, убив Крід, але їхніх тіл не знайшли: моя Лу, Кара Вулфсон і Марго Бамборо... мій друг сказав, що найбільше Крід любив питання про лікарку. Крід, бачте, любить людей зі статусом. Він думає, що міг би керувати міжнародною корпорацією чи бути професором, якби не почав убивати. Мій друг мені все це розповідав. За його словами, Крід бачить самого себе десь на тому рівні... просто в іншій галузі.
Робін мовчала. Важко було так швидко оговтатися від щойно прочитаного. Марго Бамборо стала для Робін дуже реальною, а тут довелося уявляти, як її мучать, як вона спливає кров’ю і молить психопата зберегти їй життя.
— У вісімдесят третьому Кріда перевели до Белмаршу,— провадив Такер, поплескавши по інших папірцях, і Робін примусила себе зосередитися,— і почали давати йому ліки, щоб у нього не було... щоб він, знаєте, більше не міг... І саме тоді мені дали дозвіл йому написати, а йому — відповісти мені. Відколи Кріда засудили, я вимагав у влади дозволити мені розпитати його, а йому — відповісти мені. Врешті-решт я їх узяв настирністю. Довелося пообіцяти, що я ніколи не розповім про цього листа і не передам його пресі, але я — єдиний з родичів його жертв, з ким йому дозволили прямий контакт... і ось,— закінчив він, підсунувши ще два аркуші до Робін.— Ось цю відповідь я отримав.
Лист було написано на тюремному папері. Ніякого «Дорогого містера Такера» на початку не було.
Ваш лист дійшов до мене три тижні тому, але невдовзі по тому мене помістили до одиночної камери й відібрали засоби для письма, тож я не мав змоги відповісти. Адміністрація за нормальних обставин не дозволяє мені відповідати на подібні запити, однак, гадаю, ваша наполегливість змусила владу поступитися. Шокує, але саме це у вас мене захопило, містере Такер. Адже стійкість перед лицем негараздів — це й моя визначна риса, серед інших.
Доки збігли три тижні вимушеного усамітнення, я все думав, чи можливо пояснити вам те, що здатна зрозуміти, може, одна людина з десятьох тисяч. 0, ви, мабуть, думаєте, що я пам’ятаю імена, обличчя і характери різних моїх «жертв», однак власна пам’ять показує мені лише багаторуке, багатоноге, багатоперсе чудовисько, з яким я злягався, смердючу твар, що говорила мовою болю і страждання. Найважливіше — те, що ця тварина не була мені товаришкою, хоч і захоплювала своїми судомами. Еге ж, коли я забезпечував їй належну стимуляцію, твар підносилася до екстазу болю і тоді усвідомлювала, що жива, тремтіла на краю безодні, просилася, кричала, молила про милість.