— Не плач, діду,— ніжно сказала жовтокоса Лорен, обіймаючи дідуся, у якого по носі скотилася велика сльоза й упала на стіл. Переставши говорити про Луїзу та Кріда, Такер ніби зменшився.
— На всю родину це вплинуло,— сказала Лорен до Робін.— Мама й тітка Лайза завжди хвилюються, якщо я чи кузини виходимо поночі...
— І правильно! — мовив Такер, витираючи сльози рукавом.
— ...і всі ми виросли з думкою, що справді можуть трапитися страшні речі, розумієте? — провадила Лорен з її невинним личком.— Люди зникають. Людей убивають.
— Так,— сказала Робін.— Дуже розумію.
Вона простягнула руки через стіл і стиснула передпліччя старого.
— Обіцяю, містере Такер, ми зробимо все, що зможемо. Я буду на зв’язку.
Виходячи з кав’ярні, Робін чудово розуміла, що тільки-но дала обіцянку від імені Страйка,— а той абсолютно нічого не знає про план допитати Кріда й тим паче про ідею дізнатися, що сталося з Луїзою Такер. Однак вона вже не мала сили хвилюватися про це. Робін щільніше загорнулася в куртку й пішла до офісу, думаючи про страшну пустку, яка залишається на місці зниклої людини.
52
Буває так, що полум’я — без диму.
Едмунд Спенсер, «Королева фей»
Була перша ночі, і Страйк саме їхав до Сток-Ньюїнгтону, щоб змінити Робін на вахті під помешканням, куди знову навідався Шеф Мутного й де він, понад сумнів, робив щось, чим можна було шантажувати і про що якось довідався Мутний. Влада Мутного довела Шефа до Тауерського мосту, однак він не міг чи не хотів відмовитися від дозвілля в будинку Елінор Дін.
Ніч була прохолодна і ясна, хоч зірок і не було видно за вогнями Ессекс-роуд, а з динаміка звучав голос Барклея. Тиждень тому шотландець умовив ШМ піти з Тауерського мосту й випити з ним кави.
— Бідаха просто втриматися не може.
— Очевидно,— відповів Страйк.— Це вже третій візит за десять днів.
— Так мені й сказав — не можу зупинитися. Каже, від стресу помагає.
— Як це співвідноситься з тим фактом, що він думає про самогубство?
— Та це ж він через шантаж дума’ про суїцид, Страйку, а не через свої справи в Сток-Ньюїнгтоні.
— І він узагалі ніяк не натякнув на те, що там робить?
— Я ж тобі казав, він божиться, що з нею не злягається, але каже, що жінка його покине, якщо дізнається. Може, фетишист,— задумливо додав Барклей.
— Що?
— Фетишист,— повторив Барклей.— Як ото, пам’ятаєш, був у нас хлоп, що на роботу надягав латексний комбінезон під костюм.
— А, так,— сказав Страйк.— Забув про нього.
Розмаїті сексуальні нахили клієнтів Незрідка перемішувалися в його пам’яті. Фоном чувся гамір казино. Мутний був там уже кілька годин, а Барклей непомітно складав йому компанію з іншого кутка зали.
— Менше з тим,— мовив Барклей,— скажи, мені тут далі сидіти? Бо гроші пливуть як вода, а ти казав, що клієнти бурчать на наші витрати. Я можу просто з вулиці простежити, коли той слимак вийде.
— Ні, стеж за ним далі, фотографуй і спробуй добути щось осудне,— відповів Страйк.
— Коксу нанюхався — аж з вух лізе,— повідомив Барклей.
— Половина його колег сидить на кокаїні. Треба щось серйозніше, щоб прищикнути цього покидька, через якого люди з мостів ідуть стрибати...
— Щось ти, Страйку, вразливий став.
— Просто добудь щось на того гада й не роби великих ставок.
— Та ми з торбою підемо не через ставки,— відповів Барклей,— а через ціни на випивку.
Він відключився, а Страйк опустив вікно й закурив, стараючись не зважати на біль у затерплій шиї і плечах.
Страйк не менше за Шефа Мутного хотів би якось зняти стрес, але можливості наразі не мав. Протягом останнього року хвороба Джоан відбирала в нього ті крихти вільного часу, що не були присвячені роботі. Після ампутації він покинув займатися спортом. З друзями через вимоги агенції бачився рідко, а від родичів мав більше головного болю, ніж підтримки — особливо нині.
Завтра Великодня неділя, а отже, рідні Джоан зберуться в Сент-Мосі й розвіють її попіл над морем. Страйка не принаджувала ні сама скорботна подія, ні ще одна довга мандрівка до Корнволлу, ні вимушене спілкування з Люсі, яка кілька разів дзвонила й чітко дала зрозуміти, що боїться цього останнього прощання. Знову та знову вона говорила, як їй сумно, що не буде могили, куди можна приходити, і Страйк чув у її словах звинувачувальні ноти, ніби Люсі вважала, що Страйк мав знехтувати останніми бажаннями Джоан. Також Люсі була не рада, що Страйк не приїде на цілі вихідні, як вона з Грегом, і прямо нагадала, щоб він не забув привезти шоколадні яйця всім небожам, а не тільки Джеку. Страйкові зовсім не хотілося везти крихкі шоколадні яйця в поїзді аж до Труро, коли треба давати раду сумці, ще й нозі, яка після кількох тижнів безупинної роботи постійно боліла.