Робін глянула на годинник: час їхати на бесіду з сестрами Бейліс. Ідучи назад до «лендровера», вона думала про межу між нормальністю і божевіллям. На вигляд Крід здавався значно притомнішим, ніж Білл Талбот. Він не робив божевільних нотаток, щоб описати хід своїх думок; не стежив за льотом астероїдів у пошуках настанови: його розмови з поліцією і психіатрами були на диво ясні. Не для Кріда — віра в знаки й символи, у секретну мову, зрозумілу лише посвяченим, не для нього втеча в таємничість магії. Денніс Крід усе ретельно планував, геніально заплутував сліди в своєму білому фургончику, в поцупленому у Вай Купер рожевому пальті, іноді — в перуці, яка здаля створювала в п’яної жертви враження, ніби перед нею теж жінка — аж поки його великі долоні не затуляли їй рота.
Приїхавши на вулицю, де була потрібна кав’ярня, Робін побачила Страйка, який виходив із запаркованого неподалік «БМВ». Побачивши, своєю чергою, «лендровер», Страйк підніс руку й пішов через дорогу назустріч Робін, доїдаючи макмафін з яйцем і беконом. На підборідді в нього була щетина, під очима — фіолетові синці.
— Покурити встигну? — були його перші слова. Страйк глянув на годинник. Поки Робін вибралася з машини й ляснула дверцятами, він глянув на годинник і сам собі відповів, зітхаючи: — Ні. Ех...
Коли вони з Робін разом рушили в бік кав’ярні, він сказав Робін:
— Цей допит можеш узяти на себе. Це ж ти все розвідала. Я записуватиму. Нагадай, як їх там звати?
— Старша — Іден, депутат від партії лейбористів у Левішемі. Середня — Мая, заступниця директора в школі. Молодша — Поршія Даґлі, вона соцпрацівниця...
— ...як і мати...
— Саме так, і вона живе на цій-таки вулиці. Гадаю, ми приїхали в її Богом забутий район, бо вона хворіє і сестри не хочуть, щоб вона сильно десь їздила.
Робін штовхнула двері й перша увійшла до кав’ярні. Інтер’єр був весь гладенько-сучасний: округлий шинквас, дерев’яна підлога, помаранчева акцентна стіна. Ближче до дверей за столом на шість осіб сиділи три чорношкірі жінки. Робін легко впізнала, хто з сестер є хто, бо бачила їхні фото на сторінках «Фейсбуку» й на вебсайті муніципальної ради Левішема.
Іден, депутатка, сиділа схрестивши руки, а хвилясте каре кидало тінь на більшу частину її обличчя, тож було чітко видно тільки акуратно нафарбовані неусміхнені губи сливового кольору. На ній був чудово скроєний чорний жакет, і загалом складалося враження, що ділову жінку відірвали від важливої зустрічі.
Мая, заступниця директора, була у волошково-синьому светрі та джинсах. На шиї — срібний хрестик. Дрібніша за Іден, вона мала темнішу, ніж у сестер, шкіру й була, на думку Робін, найпривабливіша серед них. Довге заплетене волосся вона зібрала в хвіст, мала квадратні окуляри на великих, широко розставлених очах, а її повні губи мали від природи підняті кутики — ніби вона постійно тепло всміхалася. На колінах Мая обома руками тримала шкіряну сумку, ніби боялася, що та втече.
Поршія, молодша сестра й соціальна працівниця, була найповніша. Волосся в неї було обрізане майже під нуль — мабуть, через недавню хіміотерапію. Вона підмалювала брови, які тільки почали відростати, і вони дугами вигиналися над горіховими очима, що на тлі її темної шкіри сяяли золотом. На Поршії була фіолетова блузка та джинси, а у вухах — довгі бісерні сережки, що захиталися, мов дві люстри, коли вона озирнулася на Страйка й Робін. Коли вони підійшли ближче, Робін помітила на шиї у Поршії маленьке татуювання: тризубець з прапору Барбадосу. Робін знала, що Іден і Маї вже добряче за п’ятдесят, а Поршії — сорок дев’ять років, але три сестри видавалися молодшими за свій вік щонайменше на десять років.
Робін представилася сама і представила Страйка. Потиснули руки — Іден так і не усміхнулася,— а тоді детективи сіли за стіл: Страйк — на чолі столу, Робін — біля Поршії, навпроти Маї та Іден. Усі, крім Іден, через силу провадили світську балачку про район і погоду, поки не прийшов записати їхні замовлення офіціант. Коли він пішов, Робін сказала:
— Дуже дякую, що погодилися з нами зустрітися, ми це дуже цінуємо. Ви не проти, якщо Корморан записуватиме?
Мая і Поршія похитали головами. Страйк дістав з кишені пальта записник і розгорнув його.
— Як я і казала по телефону,— почала Робін,— нас цікавить загальна картина життя Марго Бамборо в ті місяці, коли...
— А можна мені поставити кілька питань? — перебила її Іден.
— Звісно,— ввічливо відповіла Робін, чекаючи на біду.
Іден відкинула волосся з обличчя, відкривши чорні, мов ебенове дерево, очі.
— Ви двоє щось знаєте про типа, який дзвонить усім і кожному, хто мав стосунок до клініки Святого Івана, і каже, що писатиме книжку про ваше розслідування зникнення Бамборо?