— Вона була... нормальна,— відповіла Бетті.
— А з іншими лікарями з клініки ви були знайомі? — спитав Страйк.
Груди Бетті Фуллер піднімалися й опадали з кожним важким вдихом-видихом. Через носову канюлю важко було роздивитися добре, але Страйкові здалося, що на її губах з’явилася тонка усмішка, коли Бетті відповіла:
— Так.
— З ким саме?
— З Бреннером,— хрипко відповіла вона й закашлялася.— Виклик додому... терміново... вона не могла.
— Тож до вас приїхав доктор Бреннер?
— Хрмгрм,— відповіла Бетті Фуллер.— Так.
Робін помітила на підвіконні кілька маленьких фото в дешевих рамках. На двох була товста смугаста кицька — мабуть, покійна улюблениця, ще на кількох — малі діти, а на одній — дві підлітки з пишними зачісками й пишними рукавами за модою вісімдесятих. Опинитися в таких злиднях, навіть маючи дітей? Тобто досить тільки мати гроші? Робін подумала про десять тисяч фунтів, які отримає цього тижня (хоча сума, звісно, значно зменшиться після всіх видатків і податків). Слід не розтринькати ці гроші. Час починати відкладати, збирати на пенсію.
— Ви настільки погано почувалися? — питав у Бетті Страйк.— Аж довелося викликати лікаря додому?
Він питав просто так, хотів налагодити дружню атмосферу. З його досвіду, літні пані обожнювали говорити про своє здоров’я.
Бетті Фуллер раптом усміхнулася, показавши пощерблені зуби.
— А тобі колись... пхали в сраку... двадцятисантиметровий прутень?
Тільки величезним зусиллям волі Робін утрималася від шокованого сміху. Треба було віддати належне Страйкові: він навіть не усміхнувся, відповідаючи:
— Не можу таким похвалитися.
— Ну,— просвистіла Бетті Фуллер,— тоді повір... мені... боляче страх як... видрюкав мене... як той відбійник... сраку порвав.
Вона схопила ротом повітря, напівсміючись.
— Моя Синді почула, як я стогну... кров... каже «Ма, треба... шось робити...» Викликала... лікаря.
— Синді — це ваша...
— Донька,— відповіла Бетті Фуллер.— Так... маю двох. Синді й Кеті...
— 1 до вас прийшов доктор Бреннер, так? — спитав Страйк, стараючись не думати про образ, який намалювала Бетті.
— Так... подивився... відіслав у травму, так... дев’ятнадцять швів,— сказала Бетті Фуллер.— І я сиділа... на пакеті з льодом... тиждень... без заробітків... Після того,— видихнула вона,— ніякого аналу... хіба шо платили удвічі... й не більше... п’ятнадцятьох сантиметрів.
Вона хрипко засміялася, тоді закашлялася. Страйк і Робін старанно не дивилися одне на одного.
— І більше ви доктора Бреннера не бачили? — спитав Страйк, коли кашель ущух.
— Та ні,— прохрипіла Бетті Фуллер, стукаючи себе в груди.— Я його регулярно... бачила... щоп’ятниці... кілька місяців... потім.
Вона розповідала це все без жодного жалю. Навпаки, Страйкові здалося, що Бетті Фуллер тішиться з себе.
— І коли це почалося? — спитав Страйк.
— За кілька тижнів... після того... як він мені сраку дивився,— відповіла Бетті Фуллер.— Постукав у двері... з валізкою прийшов... ніби перевірити, як я... сказав, шо хоче приходити регулярно. По п’ятницях... о пів на сьому... а сусідам сказати... шо на огляд... як спитають...
Бетті знову почала дико кашляти. Заспокоївши нарешті гуркіт у грудях, вона продовжила:
— ...і якшо комусь скажу... напустить копів... шо я з нього гроші тягну...
— Тобто він вам погрожував?
— Так,— видихнула Бетті Фуллер не без веселощів,— але він... не намагався... безкоштовно... тож я не... патякала.
— А ви не розповідали про це доктору Бамборо? — спитала Робін.
Бетті скоса глянула на Робін, яка, на погляд Страйка, на тлі ліжка Бетті мала вкрай недоречний вигляд: молода, чиста, здорова. Мабуть, затуманені очі Бетті з набряклими повіками теж оцінили його партнерку в цьому дусі, бо її обурило і питання, і та, що його поставила.
— Та вже... бляха... не сказала. Вона хтіла... шоб я роботу кинула... Бреннер... найлегший клієнт за тиждень.
— Чому? — спитав Страйк.
Бетті знову хрипко засміялася.
— Любив, шоб я... не рухалася... ніби я коматозна... мертва. Дрюкав мене... казав брудні слова... а я прикидалася, шо не чую... ті’ки одного разу,— крізь сміх і кашель додала Бетті,— сирена як задзеленчить... а він в процесі... а я кажу... йому у вухо... «Я мертву не гратиму... якшо горимо... у мене тут діти... за стінкою». Ох він розлютився... виявилося... фальшива тривога.
Вона реготнула, тоді закашлялася.
— Могла доктор Бамборо підозрювати, що доктор Бреннер ходить до вас? — спитала Робін.
— Ні,— сердито відповіла Бетті, знову кинувши на неї косий погляд.— Звідки б вона знала... якшо ні я, ні він їй не казали?