— Семе, за тиждень клієнти з нами попрощаються. Найгірше, що може статися,— вона все відкине. Більше шансів у нас не буде.
Робін почула, як Барклей зітхнув.
— Гаразд. Але будеш винна, якщо помилилася.
Робін поспішила до станції метро, уже сумніваючись. А що як Страйк вирішить, що вона не мала давати Барклею таке завдання на основі здогаду? Але клієнти дали їм останній тиждень, а потім припинять платити, тож нема чого втрачати.
Був вечір суботи. Робін спустилася на людну платформу й побачила, що поїзд щойно пішов. Поки доїхала до станції «Ґрін-Парк», шанс зустрітися зі Страйком в «Американському барі» раніше й поговорити без Оукдена було вже втрачено. Ба гірше, біжка прямуючи до Сент-Джеймс-стріт, Робін відчула дежавю, бо в кінці вулиці зібрався натовп, а його регулювала поліція. Сповільнивши кроки й не знаючи, чи проб’ється до «Стафорду» крізь людей, Робін побачила кількох папараці, що обігнали її, женучись за двома чорними «мерседесами». На очах у Робін вони притискали лінзи камер до вікон, і тут вона розчула, що натовп удалині скандує:
— Джон-ні! Джон-ні!
Крізь вікно одного з авт Робін помітила жінку в перуці а-ля Марія-Антуанетта. Тільки коли Робін мало не збили з ніг двоє мисливців за автографами з постерами «Дедбітс» у руках, вона з острахом зрозуміла, що Джонні, ім’я якого всі вигукують,— це батько Страйка.
— Чорт,— сказала вона, розвертаючись і на ходу витягаючи мобільний. Вона знала, що до «Стафорду» можна потрапити з іншого боку, через Ґрін-Парк. Ніби замало того, що вона запізнюється, Робін спіткала страшна підозра: що як Оукден не просто так хотів зустрітися саме в цей конкретний вечір, саме в цьому барі, так близько до події, у якій, як боялася Робін, брав участь батько Страйка? Чи Страйк знає, чи він розуміє, що тут діється буквально за рогом?
Робін дзвонила йому, але Страйк не брав слухавки. На ходу Робін набрала повідомлення:
Корморане, не знаю, чи ти в курсі, але за рогом якась вечірка з Джонні Рокбі. Здається, Оукден поставив на тебе пастку.
Робін побігла, бо вже запізнювалася на п’ять хвилин, і зрозуміла, що це вона вперше сказала Страйкові, що знає, хто його батько.
Прийшовши на Ґрін-Парк, вона здаля побачила біля чорного ходу поліціянта й одного з працівників готелю у капелюсі-казанку. Разом вони ввічливо, але твердо не пускали двох фотографів з камерами.
— Вибачте, сюди не можна,— сказав полісмен.— Сьогодні зачинено. Якщо вам треба до готелю, зайдіть через центральний вхід.
— Що відбувається? — поцікавився чоловік у костюмі під руку з вродливою жінкою-азіаткою в сукні-чеонгсамі.— Ми замовили столик! Чому не пускають?
— Даруйте, сер, але в Спенсер-Гаузі прийняття,— пояснив швейцар,— і поліція не хоче, щоб проходили через нас.
Чоловіки з камерами вилаялись і побігли туди, звідки прийшла Робін. Вона опустила голову, радіючи, що вдягнула окуляри, бо кілька років тому її фото з’явилося в газетах у зв’язку з судом. Може, то вже параноя, але Робін боялася, що преса не намагається пробитися через «Стафорд» до Рокбі і його гостей, а прийшла полювати на його сина.
Фотографи пішли, і швейцар пропустив жінку в чеонгсамі й її супутника всередину, а тоді прискіпливо оглянув Робін, повірив, що вона не фотограф, і теж запустив її до внутрішнього двору, де ошатні гості бару курили під обігрівачами. Глянувши на мобільний, Робін побачила, що Страйк не відповів на есемески. Вона поспішила піднятися до «Американського бару».
Це був комфортабельний елегантний заклад, весь із темного дерева та шкіри; зі стін звисали прапорці й кашкети з символікою американських штатів та університетів. Робін негайно помітила Страйка в костюмі, який біля шинкваса кисло роздивлявся численні пляшки на стіні.
— Корморане, я щойно...
— Якщо хочеш сказати, що тут за рогом мій батько,— напружено відповів Страйк,— то я в курсі. Той засранець не розуміє, що я розгадав його пастку.
Робін кинула погляд у дальній кут. Там сидів Карл Оукден, широко розставивши ноги й поклавши одну руку на спинку шкіряного дивана. Він був у костюмі, але без краватки, і загалом старався створити враження чоловіка, якому цілком затишно в такому космополітичному середовищі. Завдяки близько посадженим очам і вузькому чолу в ньому легко було впізнати хлопчика, який сорок років тому розбив кришталеву чашу матері Роя.
— Піди поговори з ним. Він хоче їсти, і я прийшов по меню,— пробурчав Страйк.— Щойно почали розмову про Стіва Датвейта. Каже, Дороті завжди вважала того хлопа підозрілим.