— ТАКСІ! — загорлав Страйк таким голосом, що Робін аж підскочила. Неподалік почувся тупіт: хтось біг до них.
Під’їхав чорний кеб, і Страйк штовхнув Робін усередину.
— Денмарк-стріт,— гукнув він до водія, і Робін почула крики фотографів. Таксі помчало геть.
— Усе гаразд,— сказав Страйк, визираючи з заднього вікна.— Вони пішки. Робін... вибач, мені так прикро.
Робін дістала з сумочки дзеркало, щоб привести до ладу обличчя, яке сіпав пекельний біль; на верхній губі й підборідді була кров. Схоже, матиме два підбиті ока: обидва швидко набрякали.
— Завезти тебе додому? — спитав Страйк.
Робін злилася на нього й боролася з бажанням кричати від болю; вона уявила, як здивується Макс, коли побачить її в такому стані; знову доведеться жартувати про травми, які вона отримала на роботі в агенції. Також Робін згадала, що давно не купувала харчі.
— Ні, хочу, щоб ти мене нагодував і пригостив якимсь міцним алкоголем.
— Домовилися,— відповів Страйк, радий нагоді надати сяку-таку компенсацію.— Вулична їжа підійде?
— Ні,— саркастично відповіла Робін, вказуючи на свіжі синці під очима,— вези мене в такому вигляді до «Ритцу»!
Страйк почав сміятися, але перестав, шокований станом її обличчя.
— Може, краще в травму поїхати?
— Та що ти верзеш!
— Робін, мені...
— Тобі дуже прикро. Я знаю. Ти казав.
У Страйка задзвонив телефон. Він глянув на екран, вирішив, що Барклей може почекати, і вимкнув звук.
За три чверті години таксі висадило їх у кінці Денмарк-стріт з індійською їжею і парою пляшок. Нагорі Робін одразу пішла до туалету на сходах, де за допомогою туалетного паперу відмила засохлу кров з ніздрів і підборіддя. З потрісканого дзеркала на неї дивилися два червоно-пурпурові пухирі, які виросли навколо очей. На лобі набрякав синець.
Тим часом в офісі Страйк, який зазвичай їв каррі просто з одноразових коробок, приніс різношерсті тарілки, ножі й виделки, а потім, оскільки Робін попросила чогось міцного, піднявся до квартири, де мав пляшку свого улюбленого віскі. У холодильнику була маленька морозильна камера, де він тримав охолоджувальні пакети для кукси й кубики льоду. Останні він заморозив, мабуть, з рік тому: Страйк хоч і любив іноді випити міцного, але загалом надавав перевагу пиву. Вже виходячи з квартири з льодом, він подумав і повернувся ще й по охолоджувальний пакет.
— Дякую,— пробурмотіла Робін, коли Страйк повернувся, і взяла в нього крижаний пакет. Вона сиділа за столом Пат, на місці, з якого колись сама відповідала на дзвінки; Страйк розклав на столі їжу й тарілки.
— Треба переписати графіки на той тиждень,— сказала Робін, обережно прикладаючи пакет до лівого ока,— бо цей кошмар ніяким консилером не замастити. З двома підбитими очима я не зможу стежити непомітно.
— Робін,— знову почав Страйк,— мені просто капець як прикро. Я такий ідіот, я просто... Що будеш — горілку чи віскі?
— Віскі,— відповіла вона,— з льодом.
Страйк налив їм обом по потрійній порції.
— Вибач,— почав він знову, а Робін із задоволенням ковтнула шотландського віскі й узялася до каррі. Страйк сів на псевдо-шкіряний диван з того боку столу.— Менше за все я хотів заподіяти шкоду тобі... Я втратив самовладання, зірвався. Інші діти мого батька кілька місяців дошкуляли мені тією чортовою вечіркою,— додав він, проводячи рукою по густих кучерях, вічно неохайних. Він вирішив, що Робін має право почути це: пояснення якщо не виправдання, чому він так напартачив.— Вони хотіли спільне групове фото як подарунок батькові. Тоді Ал мені сказав, що в Рокбі рак простати... але це йому нітрохи не завадило зібрати чотириста друзів на гульки... Я порвав запрошення і навіть не подивився, де воно все буде. Мав би здогадатися, що Оукден щось задумав, я був неуважний, і...
Він одним ковтком випив половину свого віскі.
— Не може бути виправдань тому, що я на нього накинувся, але все це... ці останні місяці... Рокбі дзвонив мені в лютому. Вперше в житті. Хотів купити зустріч зі мною.
— Купити? — перепитала Робін, притискаючи холодний пакет до другого ока. Згадалося, як Страйк кричав на когось по телефону в кабінеті на Валентинів день.
— Фактично,— відповів Страйк.— Сказав, що відкритий до ідеї щодо того, чим мене підтримати... трохи, бляха, запізнився, років на сорок.
Страйк допив своє віскі. Потягнувся по пляшку й налив собі таку саму порцію.
— Коли ти востаннє його бачив? — спитала Робін.
— Мені було вісімнадцять років. Власне, я бачив його двічі,— відповів Страйк.— Уперше — коли був ще малий. Мама влаштувала на нього засідку, привела мене під студію звукозапису.