Про це Страйк розповідав тільки Шарлотті. Її власна родина була не менш неблагополучна й дивна, ніж його; там траплялися скандали, які хтось інший вважав би епохальними: «Це було за місяць до того, як тато підпалив мамин портрет у коридорі, стіна загорілася, приїхали пожежники й усіх нас вивезли»,— але для Кемпбеллів то був звичний плин життя.
— Я думав, що він хоче мене бачити,— провадив Страйк. Шок від того, що він заподіяв Робін, і віскі, яке обпікало горло, вивільнили спогади, що їх Страйк зазвичай тримав при собі.— Мені було сім років. Я капець як зрадів. Хотів мати ошатний вигляд, щоб він... щоб він мною пишався. Попросив маму одягнути на мене мої найкращі штани. Ми приїхали під студію... у мами були знайомі в музичній індустрії, і хтось підказав, що він там буде... але нас не впустили. Я вирішив, що це якась помилка. Тип на дверях однозначно не знав, що тато хоче мене бачити.
Страйк випив ще. На столі між ним і Робін остигали індійські страви.
— Мама влаштувала скандал. Вони їй саме погрожували, коли під’їхала машина і вийшов менеджер гурту. Він знав мою маму та сказав не влаштовувати публічних сцен. Завів нас усередину, в кімнату біля студії. Менеджер намагався пояснити мамі, що вона вигадала дурницю, дарма прийшла. Якщо треба грошей, то слід говорити через адвокатів. Саме тоді я зрозумів,
що мій батько нас не запрошував. Мама хотіла взяти його штурмом.
Страйк хрипко провадив:
— Я заплакав. Хотів піти звідти... Аж тут — мама й менеджер Рокбі сперечалися на повну силу — зайшов Рокбі. Почув крики, вертаючись із туалету. Мабуть, він там нюхав кокаїн; я тільки потім це зрозумів. Він зайшов уже накручений. Я спробував усміхнутися,— додав Страйк.— Стояв весь у шмарклях, не хотів, щоб тато думав, що я плаксій. Я уявляв, як він мене обійме, скаже: ось і ти нарешті. Але він глянув на мене, як на порожнє місце. Стоїть якийсь малий у коротких штанцях, мабуть, син фанатів. Мені штани завжди були короткі, швидко виростав...
Тоді Рокбі помітив мою маму, і його перекосило. Вони почали сварку. Всього, що вони казали, я вже не згадаю — малий був. Суть була така, що як вона посміла припертися, вона знає адресу адвоката, він достатньо їй платить і не його проблеми, що вона спускає гроші. А тоді Рокбі сказав: «То була просто нещаслива випадковість». Я подумав був — то він про те, що ми випадково потрапили на студію. Але Рокбі глянув на мене, і я зрозумів, що це він про мене. Я — нещаслива випадковість.
— О Боже, Корморане,— прошепотіла Робін.
— Ну,— мовив Страйк,— слід віддати йому належне за чесність. Потім Рокбі вийшов, а ми пішли додому. Потім я ще якийсь час сподівався, що він пожалкує про сказане. Важко було відпустити думку про те, що в глибині душі він хотів мене бачити. Але ні.
До заходу сонця було ще далеко, але в кімнаті поступово ставало темніше. Високі будівлі на Денмарк-стріт о цій порі завжди затіняли приймальню агенції, але детективи не хотіли вмикати світло.
— На другу зустріч,— розповідав Страйк,— я сам домовився з його менеджером. Мені було вісімнадцять років. Я вступив до Оксфорда. Ми багато років не торкалися грошей Рокбі. Суд обмежив право моєї матері ними розпоряджатися, бо вона взагалі не вміла давати раду грошам, тринькала їх навсібіч. Менше з тим... виявилося, що потай від мене тітка й дядько написали Рокбі, що я вступив до Оксфорда. Мама отримала листа, в якому було написано, що з моїм вісімнадцятиріччям його обов’язки щодо нас закінчені, але я можу скористатися грошима, які накопичилися на моєму банківському рахунку.
Я домовився про зустріч в офісі його менеджера. Він прийшов зі своїм давнім адвокатом, Пітером Ґіллеспаєм. Цього разу Рокбі мені навіть усміхнувся. Я більше не був для нього фінансовим тягарем — зате виріс і міг говорити з пресою. Оксфорд явно трохи шокував його. Мабуть, сподівався, що з тим вихованням, яке я отримав, я десь тихо зникну. Рокбі привітав мене зі вступом до Оксфорда і сказав, що в мене є чудовий запас, адже мама не торкалася тих грошей шість чи сім років. А я йому сказав,— розповів Страйк,— щоб запхав ті гроші собі в дупу й підпалив. І пішов.
— Я вчинив як самовдоволений паскудник,— додав він.— Мені навіть на думку не спало, що як не платитиме Рокбі, заплатять Тед і Джоан... і вони платили, а до мене тільки потім дійшло. Але я недовго витрачав їхні гроші. Коли померла мама,— я був на другому курсі,— я покинув Оксфорд і пішов до армії.
— Він тобі дзвонив, писав, коли твоя мама померла? — тихо спитала Робін.
— Ні,— відповів Страйк,— а якщо й так, я про це не дізнався. Він надіслав листа, коли мені відірвало ногу. Мабуть, перелякався до срачки, дізнавшись, що я підірвався. Переймався, що преса про це напише. Щойно я вийшов з Селлі-Оуку, Рокбі знову запропонував мені гроші. Дізнався, що я хочу відкрити власну агенцію. Шарлоттині друзі зналися з його дітьми — від них він про це й почув.