— Добридень,— привіталася вона з іспанським акцентом.
— Привіт,— сказала Робін, імітуючи північнолондонський акцент свої подруги Ванесси.— А я до Енід. Вона — моя прабабуся.
Це було єдине ім’я пожилиці дому опіки, яке Робін вдалося дізнатися. Тепер вона дуже боялася почути, що Енід уже померла чи не має рідних.
— О, як чудово,— сказала нянечка, усміхнулася і показала на книгу відвідувачів біля дверей.— Будь ласка, запишіться, а коли будете виходити, не забудьте виписатися. Вона в себе в кімнаті. Можливо, спить.
Робін ступила до темного фоє з дерев’яними панелями на стінах. Вона навмисно не спитала, який номер кімнати Енід, плануючи загубитися.
Під стіною стояли ходунки та складані возики. Увагу до себе привертало величезне розп’яття навпроти дверей, на якому блідий алебастровий Ісус вражав детально виліпленим пресом; з його долонь, підошов і пораненого терновим вінцем чола струменіла багряна кров. Пахло тут значно краще, ніж у притулку, де мешкала Бетті Фуллер: не обійшлося без застарілих кухонних запахів, але їх майже приховував аромат поліролю для меблів.
З напівкруглого вікна над Робін лилося сонячне світло. Вона схилилася до журналу відвідувачів і вписала час і дату свого візиту, а також своє вигадане ім’я: Ванесса Джоне. Над столом, де лежав журнал, висіла дошка з іменами всіх резидентів. Біля кожного імені був дерев’яний бігунок, який показував, «в’їхав» пожилець чи «виїхав». Нікколо Риччі був на місці — і Робін підозрювала, що він узагалі невиїзний.
У домі опіки був ліфт, але Робін вирішила піднятися застеленими червоним ковроліном сходами й зустріла доглядальника-тринідадця, якого часто бачила під час стеження,— він саме спускався. Тринідадець, який ніс урологічні пакети, усміхнувся і привітав її.
Від майданчика на другому поверсі відходив коридор. Табличка повідомляла, що тут розміщуються кімнати від першої до десятої. Робін пішла коридором, читаючи імена на дверях, але, нажаль, «місіс Енід Біллінгс» мешкала в номері другому, а Риччі, як швидко виявила Робін, на цьому поверсі взагалі не було. Розуміючи, що тепер заявити, ніби вона загубилася, шукаючи Енід, не вийде, Робін піднялася на третій поверх.
Кілька кроків точно таким самим коридором — і Робін почула жіночий голос із сильним польським акцентом і негайно сховалася в алькові, де були раковина й шафа.
— Вам треба до вбиральні? Вам — треба — до — вбиральні — містере — Риччі?
У відповідь застогнали.
— Так? — уточнив жіночий голос.— Чи ні?
Знову застогнали.
— Ні? Як скажете...
Кроки наблизилися: доглядальниця зараз пройде повз альков. Робін сміливо виступила з нього й усміхнулася.
— Просто руки мила,— сказала вона до жінки, білявої і клишоногої. Та лише кивнула й пішла далі, маючи інші справи.
Щойно доглядальниця зникла, Робін пішла уперед коридором і зупинилася під дверима кімнати номер п’ятнадцять, на якій було написано «Містер Ніко Риччі».
Несвідомо затамувавши подих, Робін легенько постукала, а тоді штовхнула двері. Замку з того боку не було; двері легко прочинилися.
Маленька кімната дивилася на південь, і в ній було повно сонця. Доклали всіх зусиль, щоб тут було затишно: на стінах висіли акварелі, на одній з яких було зображено краєвид на Неаполітанську затоку. На коминковій полиці стояли фотографії рідних, а до дверцят шафи було пришпилено дитячі малюнки, один з яких мав підпис: «Дідусь, я і повітряний змій».
Старий пожилець сидів у кріслі під вікном, зігнувшись майже удвоє. Медсестра пішла хвилину тому, але він уже встиг задрімати. Робін тихенько причинила двері, навшпиньках підійшла до Риччі й сіла на вузьке ліжко, дивлячись на колишнього сутенера, власника порнобізнесу, розпорядника групового зґвалтування і вбивства.
Не було жодних сумнівів у тому, що персонал дбає про своїх підопічних. Сиве волосся і нігті Риччі були чисті, як і комір білої сорочки. В кімнаті було тепло, але на нього одягнули блакитний светр. На обвитій венами руці, що мляво лежала на бильці, блищав золотий перстень. Пальці так покрутило, що Робін засумнівалася, чи він досі здатний ними користуватися. Мабуть, мав інсульт — і це пояснює, чому він більше не розмовляє.
— Містере Риччі,— неголосно покликала Робін.
Він тихо пирхнув і повільно підвів голову. Величезні очі з обвислими повіками були не такі каламутні, як у Бетті Фуллер, але здавалися невиразними; очі й вуха в Риччі ніби виросли, в той час як усе інше зібгалося, і смаглява шкіра висіла брижами.