— Штрахування від нещашних випадків,— широко усміхнувся Лука.— А ти?
— А я няня в садочку,— відповіла Робін; ідею їй підказали малюнки на дверцятах шафи.
— Он як. Дітей любиш?
— Дуже люблю,— сказала Робін.
— Так,— кивнув Лука.— І я люблю. Сам шіштьох маю.
— Ого! — здивувалася Робін.— Шістьох!
— Так. І я не такий, як він,— сказав Лука, через голову Робін дивлячись на батька, який так і роззявляв рота.— Він нами не цікавившся, поки не повироштали. А я малих обожнюю.
— Ой, і я,— пристрасно погодилася Робін.
— Машина жіб’є, то, може, він поцікавитьшя, отаке в наш було дитиншство,— повідомив Лука.— Мого брата Марко й жбила, як мав дванадцять років.
— О ні,— ввічливо жахнулася Робін.
Лука грався з нею, видобуваючи правильні відповіді; обоє розуміли, що вона боїться і не попросить його відійти — боїться того, на що він здатен. Тепер його посмішку викликало її удаване співчуття до давньої аварії, в яку потрапив його брат Марко.
— Так, тато шидів ж Марко в лікарні три тижні пошпіль, поки його життя було в небежпеці,— сказав Лука.— Принаймні я так думаю, що він шидів там жаради Марко. Може, жаради медшештер. У штарі часи,— додав Лука, знову змірявши Робін поглядом,— вони ношили чорні панчохи.
Робін знову почула кроки й цього разу благала: «Тільки б сюди!» Цю молитву було почуто. За Лукою прочинилися двері, вдаривши його в спину. Повернулася клишонога білявка.
— Ой, вибачте, містере Риччі,— сказала вона, а Лука відступив убік.— Ой,— повторила вона, побачивши Робін.
— Він стогнав,— повторила вона, показавши на Гнійного в кріслі.— Вибачте, треба було... я подумала, йому зле чи шо...
І ніби по команді Гнійний Риччі застогнав — понад сумнів, заперечуючи її слова.
— Так-так, він так робить, коли щось хоче,— сказала нянечка.— Мабуть, уже готові до вбиральні, містере Риччі?
— Хай шере беж мене,— зі смішком сказав Лука Риччі.— Я йому тільки подарунок на четвер жаніс.
Робін уже вийшла, але, на свій жах, не пройшла і трьох кроків, як до неї приєднався Лука, легко її наздогнавши.
— Не будеш прощатишя з Шеді? — спитав він, коли проходили повз двері місіс Седі О’Кіф.
— Та вона заснула, сердешна, поки я в неї була,— сказала Робін.— Ще й так міцно.
Вони спустилися сходами. Лука тримався позаду Робін; вона відчувала його очі, ніби лазерні промені, у себе на шиї, ногах, сідницях.
За три хвилини (але здавалося, що минуло аж десять) спустилися на перший поверх. Алебастровий Ісус у натуральну величину сумно дивився на вбивцю і на самозванку, які йшли до дверей. Робін тільки поклала руку на клямку дверей, як Лука її зупинив:
— Зажди, Ванешо.
Робін обернулася. На шиї тремтів пульс.
— Треба ж випишатишя,— нагадав Лука та простягнув їй ручку.
— Ой, забула,— задихано захихотіла Робін.— Я ж казала... вперше тут.
Вона нахилилася над журналом. Просто під її першим підписом стояв підпис Луки: «лука риччі».
У колонці «Коментарі» він написав таке:
приніс йому цукерки до дня народження в четвер. Подаруйте вранці 25 липня
Робін розписалася нижче його підпису й розвернулася до дверей. Лука притримав їх для неї.
— Дуже дякую,— видихнула вона й вислизнула повз нього на свіже повітря.
— Тебе кудиш підвежти? — спитав Лука, спинившись на вершечку сходів.— У мене машина жа рогом. «Аштон-мартин».
— Ой ні, але дуже дякую,— відповіла Робін.— Я на зустріч з хлопцем.
— Тоді поводьшя чемно,— порадив Лука Риччі.— А як хочеш нечемно, то штережишя, ха-ха-ха.
— Так-так! — дико закивала Робін.— Ой, а вам гарно відпочити у Флориді!
Він помахав їй рукою і, насвистуючи, пішов геть. Робін рушила у протилежний бік. У голові паморочилося від полегшення. Вона ледве змусила себе не бігти.
Вийшовши на майдан, Робін сховалася за бузком і ще півгодини стежила за домом опіки. А коли напевно пересвідчилася, що Лука Риччі справді поїхав, розвернулася і пішла туди.
62
Бува, скорботи розуму зціляє Бальзам, якого страдник не шукає.
Едмунд Спенсер, «Королева фей»
Робін готувалася до скандалу, але такої сварки зі Страйком у неї ще не було. Того вечора в офісі вони сперечалися цілу годину, але гнів Страйка на те, ще вона пішла до Гнійного Риччі, коли він прямо й чітко заборонив це робити, не вщухав; урешті-решт Робін просто схопила сумку, не дослухавши Страйка, вибігла й ляснула по собі скляними дверима. Страйк дивився на них і жалкував, що Робін не розбила скло, бо тоді можна було б виставити їй рахунок.