Пильно оглядаючи відкрите приміщення, Робін вирішила, що Джемма ще не прийшла, отож присіла на вільний барний стілець, замовила тонік і вдала, що читає в телефоні сьогоднішні новини,— переважно щоб уникнути відвертої уваги двох парубків праворуч од неї, один з яких дуже хотів, аби Робін звела погляд — нехай навіть тільки для того, щоб пересвідчитися, звідки лине цей дратівливий сміх, схожий на іржання. Ліворуч від неї двоє старших чоловіків обговорювало прийдешній референдум за незалежність Шотландії.
— Опитування не вселяють надій,— сказав перший.— Сподіваюся, Камерон знає, що робить.
— Та вони в біса божевільні, що дозволили це. Божевільні.
— У цьому божевіллі відкриваються можливості — принаймні для декого,— мовив перший.— Пригадую, коли я був у Гонконгу... о, здається, наш столик звільнився...
Парочка пішла вечеряти. Робін знову роззирнулася, стараючись уникати погляду парубка з гучним сміхом, і її око привернула шарлатна пляма в кінці шинкваса. Джемма прийшла і стояла сама-одна, намагаючись зловити погляд бармена. Робін зіслизнула зі стільця й, забравши свою склянку, пішла до Джемми, чорне волосся якої спадало циганськими кучерями до середини спини.
— Привіт... Лінда?
— Що? — здригнулася Джемма.— Ні, вибачте.
— О,— зронила Робін з пригніченим виглядом.— Може, я прийшла не до того бару. А це місце має інші філії?
— Гадки не маю, вибачте,— озвалася Джемма, досі тримаючи руку піднесеною і намагаючись привернути увагу бармена.
— Вона сказала, що буде в червоному,— мовила Робін, роззираючись у морі костюмів.
Джемма глянула на неї, трішки зацікавившись.
— Побачення всліпу?
— Якби ж то! — закотила Робін очі.— Ні, це подруга подруги, яка вважає, що у «Вінфрі-н-Г’юзі» відкривається вакансія. Сказала, що зустрінеться зі мною й перемовиться за скляночкою.
— У «Вінфрі-н-Г’юзі»? Це ж я там працюю.
— Ти жартуєш! — розсміялася Робін.— Агов... а ти точно не Лінда? Може, прикидаєшся іншою людиною, бо я тобі чимось не сподобалася?
— Ні,— всміхнулася жінка.— Я — Джемма.
— О! Ти на когось чекаєш?..
— Начебто,— озвалася Джемма,— так.
— Ти не проти, якщо я посиджу з тобою? Поки вони не прийдуть? Отам на мене кидали ну просто похітливі погляди.
— І не кажи! — мовила Джемма, а Робін сіла на барний стілець поряд з нею. Бармен підійшов до сивого чоловіка в костюмі в тонку смужку, який щойно зайшов.
— Агов! — гукнула Робін, і до неї обернули голови півдесятка бізнесменів, і бармен теж.— Вона прийшла перша,— сказала Робін, вказуючи на Джемму, яка знову засміялася.
— Ого. Ти нікому спуску не даси, так?
— А який сенс? — мовила Робін, роблячи ковток тоніку. Вона трохи увиразнила свій йоркширський акцент, як часто робила, вдаючи сміливішу й нахабнішу особу, ніж була насправді.— Тре’ брати справу в свої руки, бо тебе просто в біса переступлять і підуть далі.
— Тут ти не помиляєшся,— зітхнула Джемма.
— Але у «Вінфрі-н-Г’юзі» не так, ні? — мовила Робін.— Чи теж повно падлюк?
— Ну...
Цієї миті підійшов бармен, щоб узяти в Джемми замовлення. Отримавши великий келих червоного вина, секретарка зробила ковток і мовила:
— Як по правді, там непогано. Залежить, на кого працюєш. Я — особиста секретарка одного з великих босів. Робота цікава.
— Приємний чоловік? — буденно запитала Робін.
Джемма зробила кілька ковтків і нарешті відповіла:
— Він... нормальний. Котре лихо менше, те й обираєш, правда? Мені подобається робота, подобається компанія. У мене там добра платня й багато друзів... от чорт!..
Її сумочка зіслизнула зі стільця. Поки Джемма нахилилася її підняти, Робін, чий погляд блукав морем кремових, бежевих і сірих відтінків, раптом побачила Сола Морриса.
Він щойно зайшов у бар — у костюмі, розстебнутій на шиї сорочці та з неймовірно самовдоволеною посмішкою на вустах. Він роззирнувся, помітив Джемму й Робін завдяки яскравим сукням — і застиг. Секунду-дві вони з Робін просто витріщалися одне на одного, а потім Моррис рвучко розвернувся й поквапився геть з бару.