— О Боже,— вголос вигукнула Робін.
Вона пришвидшила крок, воліючи забратися подалі від натовпу чоловіків у костюмах, які гуляли вулицями, побути на самоті й зосередитися. Нарешті відступивши в темний вхід до сірої офісної будівлі, вона відкрила повідомлення. Прочитавши його тричі, щоб остаточно пересвідчитися, що їй не мариться, вона подзвонила Страйкові.
— Ну нарешті! — вигукнув він, відповівши після першого гудка.— Ану вгадай!
— Що?
— Я розшукав Датвейта!
— Ти — що? — охнула Робін, злякавши тверезого джентльмена з Сіті, який проходив повз у темряві, тримаючи туго згорнуту парасольку.— Як?!
— Завдяки прізвищам,— тріюмфально сказав Страйк.— І тому, що Пат слухає шлягери сімдесятих.
— Я не...
— Першого разу він узяв прізвище Джекс, правильно? Ну, сімдесят четвертого року в Террі Джекса був гучний гіт — пісня під назвою «Seasons in the Sun» — «Сонячні сезони». Сьогодні по обіді її передавали. Ми знаємо, що Датвейт уявляв себе співаком, отож я подумав: можу закластися, що саме звідси він узяв ідею назватися Джексом...
Робін чула, що Страйк ходить. Він, понад сумнів, почувався таким самим схвильованим, як і вона зараз.
— Отож я повернувся до Оукденової книжки. Він пише, що «Longfellow Serenade» у виконанні Датвейта користувалася в жінок особливою популярністю. Я пошукав, що це за пісня. Це один з гітів Ніла Даймонда. І тоді,— сказав Страйк,— я почав гутлити Стіва Даймонда... Зараз я надішлю тобі фото,— мовив Страйк,— почекай.
Робін відірвала телефон від вуха й чекала. За кілька секунд прийшло повідомлення, і Робін відкрила світлину.
Пітний червонопикий лисань років шістдесятьох співав у мікрофон. Він був у бірюзовій футболці, яка напиналася на видатному череві. На шиї в нього і тепер висів ланцюжок, але єдиним, що нагадувало нахабного парубка з зачіскою малет і широкою краваткою, були очі — такі самі темні та блискучі, як завжди.
— Це він,— сказала Робін.
— Це фото з сайту пабу в Скегнессі,— мовив Страйк.— Він досі король караоке, а ще співвласник і менеджер готелю, яким володіє разом з дружиною Донною. Цікаво,— зронив Страйк,— чи знає вона, що його прізвище не завжди було Даймонд?
— Це дивовижно! — вигукнула Робін у такому піднесенні, що рушила вулицею далі — просто щоб дати вихід енергії, яка переповнювала її.— Ти геній!
— Знаю,— сказав Страйк з натяком на самовдоволення.— Отже, ми їдемо в Скегнесс. Завтра.
— Завтра я мала...
— Я поміняв розклад,— мовив Страйк.— Можеш раненько заїхати по мене? Скажімо, о восьмій? Я вийду на Ерл-Корт.
— Звісна річ,— сказала Робін.
— Тоді побачимося...
— Стривай,— мовила Робін.
— А, чорт, так,— увічливо сказав Страйк.— Забув запитати. Як усе пройшло з Джеммою?
— Чудово,— озвалася Робін.— Мутний торгує внутрішньою інформацією, але то таке.
— Він — що?..
— Страйку, не хочу затьмарити твій успіх,— сказала вона, але їй не вдалося притлумити тріюмфальну нотку в голосі,— бо те, що ти знайшов Датвейта, просто неймовірно, та я гадаю, тобі варто знати... тобі дозволять дев’ятнадцятого вересня допитати Денніса Кріда в БроДмурі.
64
...здригнулася рука, Як лист осики, трем його зборов, Забарвила лице бентежна кров І хвилею відринула назад — Немов гонець примчав і відійшов.
Едмунд Спенсер, «Королева фей»
— Ну,— зронив Страйк, наступного ранку сідаючи в «лендровер». Вони обмінялися осяйними усмішками, й на мить Робін здалося, що у Страйка майнула ідея обійняти її, але натомість він простягнув долоню й потиснув їй руку.
— Господи Боже, рік чекати прориву!..
Робін засміялася, ввімкнула першу передачу й виїхала на дорогу. День був на диво спекотний: вона вела машину в сонячних окулярах, проте Страйк помітив, що з сумки за її сидінням стирчить шалик.
— Не думаю, що тобі це знадобиться. Справжня літня погода,— сказав він, визираючи у вікно на ясне небо.
— Побачимо,— скептично мовила Робін.— У дитинстві мене возили в Скегнесс. Мамина сестра жила в Бостоні, це неподалік. З Північного моря зазвичай дме холоднючий бриз.
— Ясно. Я прочитав листа,— сказав Страйк, маючи на увазі мейл від Робін, у якому вона виклала строки й умови допиту Денніса
Кріда, а також обґрунтування, завдяки якому влада таки дозволила Страйкові такий допит.
— Що скажеш? — запитала Робін.
— Крім того, що я в біса приголомшений, як тобі це вдалося...
— Я витратила на це купу часу.
— І не дивно. В іншому ж... не брехатиму: це буде нелегко.