Де був Рокбі, коли його син був ніким? Де він був щоразу, коли Леда знову пускалася берега і на допомогу мчали Тед і Джоан? Де він був усю ту тисячу разів, коли його присутність реально щось означала б, а не видавалася б спробою гарно показати себе в пресі?
Рокбі не знав про сина нічого, тільки що він детектив — звідси й цей ідіотський пес, «Пішов ти зі своєю обісраною листівкою». Страйк розірвав листівку надвоє, тоді начетверо, а тоді викинув у смітник. Спалив би, але ж спрацює сигналізація.
Цілий ранок гнів пульсував у нього всередині, ніби електричний струм. Цей гнів бісив Страйка, бо виходило, що Рокбі ще має якусь владу над його емоціями. Виїжджаючи в бік Ерлз-Корту, де його мала підібрати Робін на машині, Страйк уже майже бажав, щоб днів народження взагалі не існувало.
Коли за сорок п’ять хвилин Страйк вийшов з метро з великим шкіряним записником у руках, Робін, яка чекала в «лендровері», подумала, що ще не бачила його таким похмурим.
— З днем народження,— сказала вона, коли Страйк відчинив дверцята з пасажирського боку.
Страйк одразу побачив на приладовій панелі конверт і маленький пакунок.
«Бляха».
— Дяка,— буркнув він, ще похмурнішавши, і сів.
Робін виїхала на дорогу та спитала:
— Ти такий злий, бо тобі стукнуло тридцять дев’ять років, чи щось сталося?
Страйк не мав охоти говорити про Рокбі, але вирішив зробити над собою зусилля.
— Та просто не виспався. Вчора до ночі сидів над останньою коробкою зі справи Бамборо.
— Я хотіла це зробити ще у вівторок, а ти мені не дозволив!
— Ти мала взяти вихідний,— відповів Страйк, розриваючи конверт.— І в тебе ще купа їх лишилася.
— Знаю, але це було б цікавіше, ніж прання.
Страйк побачив її листівку: акварель з краєвидом Сент-Моса. Мабуть, нелегко було знайти таке в Лондоні.
— Краса,— сказав він,— дякую.
Розгорнувши листівку, Страйк прочитав:
Щасливого дня народження!
З любов’ю Робін. Цьом
Раніше вона не писала йому цьомиків, але Страйкові сподобалося. Навіть настрій піднявся. Він розгорнув пакуночок з подарунком і виявив у ньому пару навушників, таких самих, як ті, що влітку поламав у Сент-Мосі малий Люк.
— О, Робін, це ж... дякую! Клас. Я собі так і не купив нових.
— Та знаю,— відповіла Робін.— Я помітила.
Ховаючи листівку назад у конверт, Страйк пообіцяв собі купити їй щось пристойне на Різдво.
— А то таємний щоденник Білла Талбота? — спитала Робін, скоса глянувши на записник у шкіряній палітурці в Страйка на колінах.
— Саме так. Покажу тобі після розмови з Айрін і Дженіс. Повне божевілля, якісь дивні малюнки, знаки.
— А що було в останній коробці поліційних матеріалів? Щось цікаве? — спитала Робін.
— Виявляється, так. Деякі записи поліції з 1975 року, які перемішалися з пізнішими документами. Є цікаві речі. Наприклад, Вілму, прибиральницю, звільнили за кілька місяців після зникнення Марго, але не за пиятику, як казав Ґупта, а за крадіжки. У пацієнтів почали зникати дрібні гроші. Також я дізнався, що на другий день народження Анни до їхнього будинку дзвонила жінка, яка назвалася Марго.
— Боже, який жах,— сказала Робін.— Це хтось так пожартував?
— Поліція вважає, що так. Дзвінок відстежили до таксофону в Марлебоні. Слухавку взяла Синтія, няня, яка стала другою дружиною Роя. Жінка назвалася Марго та сказала Синтії дбати про її доньку.
— Синтія повірила, що це була Марго?
— Вона розповіла поліції, що була в такому шоці, аж навіть не дуже зрозуміла, що саме казала їй та жінка. На її думку, то була наче й Марго, але якщо добре подумати, то ні. Хтось нею прикидався.
— Нащо люди таке роблять? — щиро збентежилася Робін.
— Бо кінчені,— відповів Страйк.— В останній коробці також є згадки про те, хто й де буцімто бачив Марго після зникнення. У всіх випадках доведено, що то була не вона, але я склав перелік і скину його тобі. Не проти, якщо я закурю?
— Та кури,— мовила Робін, і Страйк опустив скло.— Я тобі вчора теж дещо скинула. Власне, дрібницю. Пам’ятаєш флориста Альберта Шиммінгза...
— ...чий фургон буцімто бачили тоді біля Клеркенвелл-Ґріну? Так. Він лишив записку й зізнався в убивстві?