— Тобто ви думаєте, що Датвейт ходив до Марго справді зі скаргами? — спитала Робін.— А не тому, що зацікавився нею в романтичному...
— Цукерки він їй був надіслав,— повідомила Айрін,— але як на мене, він їй просто в жилетку плакався.
— Голова йому таки боліла, а нерви розхиталися. Мабуть, таки була депресія,— сказала Дженіс.— Усі його цькували за ту бідну жінку, шо вкоротила собі віку, але я на’іть не знаю... мені ше сусіди казали, шо до нього ходили якісь молодики...
— Таж я кажу! — тріюмфально вигукнула Айрін.— Голубий!
— Та мо’, то не воно,— заперечила Дженіс.— Мо’, то через друзів, чи наркотики, чи шось поцупив... Але одне скажу точно: люди на районі казали, шо чоловік тієї бідолашки, яка вкоротила собі віку, бив її смертним боєм. Страшна трагедія. Але газети все повісили на Стіва, так він і утік. Шо тут скажеш, секс продається краще за домашнє насильство, так? Якшо найдете Стіва,— додала Дженіс,— переказуйте привіт. Газетярі паскудно з ним учинили.
Страйк навчив Робін ділити допит на етапи за категоріями: люди, місця, речі. Тож тепер вона спитала в обох жінок:
— Чи були в клініці інші пацієнти, які давали привід для тривоги чи мали якісь особливі стосунки з Мар...
— А! — згадала Айрін.— Пам’ятаєш, Джен, був один з ось такою бородою...— вона поставила долоню на рівень талії.— Пам’ятаєш?
Як то його... Аптон? Аплторп? Джек, ну ти ж пам’ятаєш. Точно пам’ятаєш, Джен, він смердів як бомж, тобі ще одного разу довелося йти до нього додому. Вештався навколо клініки. Жив, здається, на Клеркенвелл-роуд. Ще, бувало, малий з ним ходив. Смішний такий, з отакими вухами.
— А, ці,— згадала й перестала супитися Дженіс.— Але то були не пацієнти Марго...
— Але потім він розповідав перехожим, що то він убив Марго! — збуджено сказала Страйкові Айрін.— Так! Так і казав! Спинив Дороті і сказав їй! Звісно, Дороті поліції нічого не сказала, вважала, що то маячня, дурниці, що він хворий на голову та й годі. А я їй кажу: «А якщо це зробив таки він, а ти нікому не розповіла, га, Дороті?» А той Аплторп таки був псих! Тримав під замком дівчину...
— Айрін, ніхто її не тримав під замком,— перебила Дженіс, вперше виявивши тінь нетерпіння.— Соціальна служба повідомила, шо в неї агорафобія, але ніхто її проти волі ніде не...
— Вона була з привітом,— уперлася Айрін.— Ти сама мені казала. Я вважаю, що треба було забрати в них дитину. Ти мені сама казала, що в квартирі бруд...
— Не можна забирати дітей лише тому, шо люди не прибрали в себе! — твердо заперечила Дженіс. Вона розвернулася до Страйка й Робін.— Так, я одного разу була в Аплторпів, але не думаю, шо вони навіть знали Марго. Тоді все було по-іншому, лікарі мали окремі списки, і Аплторпи були закріплені за Бреннером. Він мені й сказав піти до них і подивитися, як почувається малий.
— Ви пам’ятаєте адресу? Назву вулиці?
— Ой Господи,— нахмурилася Дженіс.— Та наче Клеркенвелл-роуд. Наче так. Я там, бачте, одного разу була. Малий захворів, і Бреннер сказав туди піти — він сам ніколи не ходив до пацієнтів, якшо можна було не ходити. Малий одужував, зате я побачила, шо в тата...
— Психи! — підказала Айрін, киваючи.
— ...нерви хворі,— провадила Дженіс.— Пішла до кухні мити руки й побачила просто на столі купу бензедрину. Я пояснила і батьку, і матері, шо оскільки дитина вже ходить, ліки слід сховати десь у недоступне місце...
— Дуже смішний був малий,— втрутилася Айрін.
— ...після цього я пішла до Бреннера й кажу: «Докторе Бреннер, цей чоловік зловживає амфетаміном». Ми тоді вже знали, шо той препарат викликає залежність. Бреннер, звісно, вирішив, шо я багато на себе беру, ставлячи під сумнів його приписи. Але я переймалася через те й подзвонила до соціальної служби, Бреннеру нічого не сказала. Там усе правильно зробили. Виявилося, шо вони вже до тої сім’ї придивлялися.
— Але там і мати...— почала Айрін.
— Айрін, не можна вирішувати за людей, як їм зручніш! — не витримала Дженіс.— Мама любила свого малого, хай навіть батько в них був... таки дивний був той бідаха,— погодилася вона.— Мав себе за... навіть і не знаю, як назвати... такого собі гуру або чарівника. Вважав, шо може зробити людині пристріт. Розповідав мені про це, як я до них приходила. Взагалі на моїй роботі таких дивних людей бачиш! Я просто казала тоді: «Шо, правда? Овва!» Нема сенсу з ними сперечатися. Але Аплторп уважав, шо може людину зурочити — так ми казали в старі часи. Він боявся, шо малий захворів на краснуху, бо розсердив його. Сказав, шо може таке робити людям... Бідолаха сам скоро помер. За рік по тому, як зникла Марго.