Підлогу тут встеляв червоногарячий ковролін. Усюди піднімалися гори ніжно-бірюзових пакунків. Зовсім поруч Робін побачила трюфелі, що їх подарував їй на день народження Моррис. Вона йшла повз марципанові фрукти й печиво, аж тут побачила в глибині першого поверху кав’ярню, де домовилися зустрітися з Уною. Робін розвернулася. Не хотілося стрічатися з вікарієм на пенсії раніше домовленого часу, а ще треба було прийти перед допитом в більш діловий настрій.
— Перепрошую,— звернулася вона до затурканої Продавчині, яка накладала для когось марципанові фрукти,— а де у вас дитячий...
— Третій поверх,— на бігу кинула жінка.
Тутешній невеликий вибір дитячих товарів, на думку Робін, коштував страшенно дорого, але вона була єдиною тіткою Аннабель і єдина з родичів жила в Лондоні, тож мусила подарувати щось столичне. З цією думкою вона придбала великого м’якого ведмедика Паддингтона.
Робін саме відходила від каси з ніжно-бірюзовим фірмовим пакетом, коли задзвонив її мобільний. Вона чекала, що дзвонить Страйк, але побачила незнайомий номер.
— Алло, Робін слухає.
— Робін, це Том,— сердито сказали в слухавці.
Робін не уявляла, що то за Том. Вона поспіхом перебрала в голові всі поточні справи агенції — Вторак, Балерун, Листоноша, Мутний, Бамборо,— але в жодній Том наче не фігурував. Паралельно вона промовила з удаваною теплотою (мовляв, я ж вас чудово пам’ятаю):
— О, добридень!
— Том Терві,— виплюнув чоловік, якого ця теплота не надурила.
— Ой,— зронила Робін. Серце неприємно закалатало. Вона сховалася в алькові, де на полицях стояли дорожезні ароматизовані свічки.
Том Терві був нареченим Сари Шедлок. Робін не спілкувалася з ним відтоді, коли виявилося, що її чоловік і його наречена сплять разом. Вона ніколи особливо не симпатизувала Томові й гадки не мала, чи в курсі він про той роман.
— Дякую,— сказав Том.— Ото вже, бляха, дякую, Робін!
Він мало не кричав. Робін відсунула мобільний подалі від вуха.
— Перепрошую? — перепитала вона, раптом відчувши себе клубком нервів і шаленого пульсу.
— Мені навіть і не подумала сказати, та? Пішла собі й умила руки, та?
— Томе...
— Вона мені сама все сказала! Ти знала рік тому, а я дізнаюся лише тепер, за чотири тижні до весілля, щоб його...
— Томе, я...
— Мабуть, радієш! — загорлав Том. Робін відсахнулася від телефону, тримаючи його на витягнутій руці. Ревіння було чудово чути й так.— Я єдиний ні з ким не гойдався на стороні, і мене одного відгойдали...
Робін обірвала дзвінок. У неї трусилися руки.
— Перепрошую,— сказала дебела жінка, яка намагалася роздивитися свічки з-за її спини. Робін вибачилася, пішла й зупинилася, наштовхнувшись на куте поруччя, за яким була пустка. Глянувши униз, вона побачила, що колодязь прорізає всі поверхи, аж до підвального приміщення, де юрмилися серед кошиків з винами й дорогою шинкою люди. В голові запаморочилися. Ледве пам’ятаючи себе, Робін розвернулася і пішла геть, стараючись не врізатися в столи з дорогою крихкою порцеляною. Вона спустилася червоними сходам, намагаючись глибоко дихати, опанувати себе, осягнути щойно почуте.
— Робін.
Робін не спинилася, і лише почувши «Робін» удруге, розвернулася і побачила Страйка, який щойно зайшов через бічні двері з Дьюк-стріт. На його пальті мерехтіли краплі дощу.
— Привіт,— сліпо промовила Робін.
— Що з тобою?
На якусь мить Робін закортіло розповісти йому все, адже Страйк знав про зраду Метью, знав, як розпався її шлюб, був знайомий з Томом і Сарою. Одначе Страйк сам здавався напруженим і міцно стискав у руці мобільний.
— Я в нормі. А ти що?
— А я не дуже,— відповів Страйк.
Вони відступили вбік, пропускаючи гурт туристів. У тіні дерев’яних сходів Страйк сказав:
— Джоан стало гірше. Її забрали до лікарні.
— О Боже, який жах,— озвалася Робін.— Слухай... їдь до Корнволлу. Ми впораємося. Я сама поговорю з Уною, про все подбаю...
— Ні. Вона спеціально сказала Тедові, щоб ми не приїздили. Ніколи так не робила...
Страйк здавався таким самим розбитим і розгубленим, як Робін, і вона опанувала себе. «Ідіть ви в сраку, і Том, і Метью з Сарою».
— Правда, Корморане, їдь. Я все зроблю.
— Вони чекають на мене за два тижні на Різдво. Тед каже, що Джоан до відчаю хоче нас всіх зібрати. В лікарню її ніби забрали всього на кілька днів.
— Ну, якщо ти впевнений...— промовила Робін. Глянула на годинник.— Маємо десять хвилин до зустрічі з Уною. Не хочеш почекати на неї у кав’ярні?