— Я над цим працюю,— відповіла Робін, підводячись і глянувши на годинник.— Думаю, вже всі прийшли й чекають тільки на нас.
— Нащо Моррис приніс квіти? — спитав Страйк.
— То для Пат. На Валентинів день.
— З якого то дива?
Робін затрималася біля дверей і глянула на Страйка.
— Невже не зрозуміло?
Вона вийшла з кабінету, а Страйк лишився супитися і не розуміти, що має бути зрозуміло. Він знав дві причини дарувати жінці букет: або ти сподіваєшся з нею переспати, або не хочеш, щоб тебе розіп’яли за відсутність квітів. Але до цього випадку жоден з двох варіантів не пасував.
Уся команда зібралася в тісній приймальні. Гатчинс і Барклей сиділи на дивані зі штучної шкіри, Моррис — на складаному пластиковому стільці (їх купили, коли працівників стало більше, ніж наявних посадкових місць), а Пат — на власному офісному стільці з коліщатами. Партнерам, таким чином, лишилося ще двоє незручних пластикових стільців. Робін відзначила, що всі троє чоловіків замовкли, щойно увійшов Страйк; коли вона проводила збори сама, довелося чекати, поки Гатчинс і Моррис обговорять спільного знайомого з поліції, якого спіймали на хабарі.
Яскраві рожеві гербери тепер стояли в маленькій вазі в Пат на столі. Страйк зиркнув на них, а тоді сказав:
— Гаразд, почнімо з Мутного. Моррисе, маєш щось на персонажа в спортивному костюмі?
— Так, маю,— зазирнув у свої нотатки Моррис.— Звати Баррі Фішер. Розлучений, має дитину, менеджер у спортзалі, куди ходить Мутний.
Страйк, Барклей і Гатчинс щось схвально забурчали. Робін обмежилася одним порухом брови. Вона з досвіду знала, що будь-який прояв теплоти чи схвалення Моррис зрозуміє як запрошення до флірту.
— Тож я записався на пробне заняття до тамтешньої тренерки,— провадив Моррис.
«Звісно ж, обрав жінку»,— подумала Робін.
— Поки спілкувався з нею, бачив, як він ходить там і говорить з іншими дівчатами. Він точно гетеро, судячи з того, як він дивився на дівчат на кросфіті. В понеділок у мене тренування, якщо ви, шефе, не проти. Спробую щось про нього дізнатися.
— Гаразд,— кивнув Страйк.— Здається, це наша перша надійна зачіпка: маємо ланку між Мутним і тим, що відбувається в будинку Елінор Дін.
Робін, яка минулої ночі сиділа в «лендровері» під будинком Елінор Дін, сказала:
— Це може бути ні до чого, але вчора вранці Елінор прийняла доставку з «Амазону». Дві великі коробки, на вигляд легкі, але...
— Треба забитися об заклад,— заявив Страйкові Моррис, перебиваючи Робін.— Ставлю двадцятку, що то домінатрикс.
— Ніколи не розумів, що то за радість — щоб тебе шмагали,— задумливо мовив Барклей.— Якщо так хочеться болю, досить просто забути винести сміття.
— Вона така матуся на вигляд, правда? — сказав Гатчинс.— Якби я мав такі гроші, як Шеф Мутного, я б знайшов якусь...
Він намалював у повітрі стрункішу фігуру. Моррис заіржав.
— Ай, про смаки не сперечаються,— заявив Барклей.— Був у нас в армії один: якщо жінка важить менше дев’яноста кілограмів, він у той бік і не гляне. Ми його називали Заклинатель Свиней.
Чоловіки засміялися. Робін усміхнулася — здебільшого через те, що Барклей дивився на неї, а вона йому симпатизувала. Вона була надто утомлена й деморалізована, щоб справді оцінити гумор. Пат сиділа з виразом знудженого терпіння на обличчі, мовляв, що з чоловіків узяти.
— На жаль, у неділю я маю їхати до Корнволлу,— сказав Страйк,— тож гадаю...
— І на чому ти туди поїдеш? — спитав Барклей; вікна офісу аж трусилися від дощу.
— На джипі,— відповів Страйк.— Моя тітка вмирає. Схоже, що їй лишилися лічені дні.
Робін стривожено глянула на Страйка.
— Я гадаю, через це нам важко буде покрити всі зміни,— буденним тоном провадив Страйк,— але нічого не вдієш. Думаю, нам слід і далі приглядати за самим Шефом Мутного. Моррис покопає в бік цього типа зі спортзали, інші стежитимуть за будинком Елінор Дін. Хтось має що додати?
Чоловіки похитали головами, а Робін була надто утомлена, щоб піднімати тему коробок з «Амазону» і промовчала.
— Тоді переходьмо до Листоноші.
— Маю новини,— лаконічно повідомив Барклей.— Вона повернулася на роботу, я до неї балакав. Ота твоя жіночка,— кивнув він до Робін,— така мала, у великих окулярах. Я зайшов і ну її питати.
— Про що це? — спитав Моррис, бруднувато усміхаючись.
— Про світлотінь у пейзажах Джеймса Даффілда Гардинга,— відповів Барклей.— А ти що думав, я її спитаю, котрий футболіст із Ліги чемпіонів їй подобається найбільше?
Страйк засміявся, і Робін теж. Приємно було, що Моррис виставився дурнем.
— Я такий, коротше, прочитав назву під його портретом, а потім за рогом глянув на телефоні, що до чого,— провадив Барклей.— Хотів підняти в розмові з панянкою тему погоди. І що,— додав глазгів’янин,— за дві хвилини розмови про світлотінь і навислі хмари панянка заговорила про нашого ведучого. Тільки вимовила його ім’я — зразу почервоніла. Каже, минулого тижня він сказав на погоду, що вона тернерівська, мов на картинах того художника.
Барклей звернувся до Робін:
— То вона. Балакала про нього й аж дуріла від самого звуку імені. Вона — Листоноша.
— Чудова робота,— сказав Барклею Страйк.
— То заслуга Робін,— відповів на це Барклей.— Вона знайшла зачіпку, а я тільки перевірив.
— Дякую, Семе,— зі значенням відповіла Робін, не дивлячись на Страйка, а той відзначив і її тон, і вираз її обличчя.
— Твоя правда,— мовив він,— ви обоє молодці.
Розуміючи, що грубо повівся з Робін на ранковій нараді по Бамборо, Страйк вирішив виправитися, спитавши її думки про те, яку справу з переліку очікування взяти, адже Листоноша вже фактично розкрита. Робін висловилася за справу брокерки, яка підозрювала чоловіка в невірності.
— Чудово,— сказав Страйк.— Пат, зв’яжіться з нею і скажіть, що ми готові братися до справи, якщо їй ще треба стеження. Якщо більше нема чого додати...
— Мені є що,— промовив Гатчинс, зазвичай найтихіша людина в агенції.— Є дещо про плівку, яку ти сказав передати поліції.
— О, правда? — спитав Страйк.— Є новини?
— Мій приятель учора дзвонив. Каже, з цим уже нічого не зробити. Не вийде відкрити справу.
— Чому ні? — спитала Робін.
Тон вийшов сердитіший, ніж вона очікувала. Чоловіки всі глянули на неї.
— Обличчя злочинців затулені,— пояснив Гатчинс.— Ту руку там видно протягом секунди. Неможливо відкрити проти когось справу через розмитий перстень.
— Але ж твій контакт наче казав, що плівку взяли в борделі Гнійного Риччі під час рейду? — нагадала Робін.
— Він так думає,— виправив її Гатчинс.— 3 такої старої бляшанки вже не зібрати ДНК, її зберігали на горищі, її брали до рук сотні людей. Безнадійна справа. Дуже шкода,— додав він байдужим тоном,— але нічого не вдієш.
Тут Страйк почув, що дзвонить мобільний, який він лишив на партнерському столі в кабінеті. Побоюючись, що то може бути Тед, він вибачився і пішов до кабінету, причинивши по собі двері.
Дзвінок був з прихованого номера.
— Корморан Страйк.
— Привіт, Корморане,— сказав незнайомий хрипкий голос.— Це Джонні.
Пауза.
— Твій батько,— додав Рокбі.
Страйк, утомлений розум якого повнився думками про Джоан, три відкриті справи агенції, а також почуттям провини за грубість до партнерки й за складнощі, які він створював своїм підлеглим цим раптовим виїздом до Корнволлу, не відповів. Він чув, що за дверима команда досі обговорює плівку.
— Хотів поговорити,— провадив Рокбі.— Тобі зручно?
Страйк раптом відчув якусь безтілесність; його ніби відділило від усього — від офісу, від утоми, від тривог, які мить тому здавалися такими важливими. Тепер ніби існували тільки він сам і голос його батька, а все інше стало нереальним — усе, крім адреналіну в крові Страйка та примітивного бажання так поранити Рокбі, щоб він цього довго не забув.
— Кажи,— промовив він.
Знову пауза.
— Слухай,— мовив Рокбі, якому було відверто трохи ніяково,— я не хочу цього робити по телефону. Зустріньмося. Стільки часу минуло... багато води спливло. Зустріньмося, я хочу... так більше не можна. Щоб тривала ця клята... усобиця, чи що воно.