— Люди зазвичай вигукують: «Ой чорт, а що сталося?» Але ти ніколи не розпитуєш, правда? Я звернув увагу. Ти не ставиш зайвих питань.
— Ну, в мене цього забагато на роботі,— відповіла Робін.
Але вона не тому не питала Макса про його фінансовий стан, а тепер не квапилася питати, що пішло не так з його лікуванням чи організмом. У власному минулому Робін вистачало речей, розпитувань про які вона не хотіла; так само вона не хотіла завдавати зайвого дискомфорту іншим.
— Сім років тому в мене почалися проблеми з серцем,— сказав Макс, роздивляючись етикетку на пиві.— Аритмія. Мене скерували до спеціаліста з захворювань серця, і він мене прооперував: розрізав і зробив абляцію синусного вузла. Ти, мабуть, і не знаєш, що воно,— додав він, підводячи очі на Робін.— Я теж не знав, поки вони не гавкнули мій. Якщо коротко, вони відібрали в мого серця здатність скорочуватися самостійно. Довелося вживити кардіостимулятор.
— О ні,— сказала Робін, не донісши до рота виделку зі шматком яловичини.
— Але найкращий момент тут такий,— провадив Макс,— що у всьому цьому не було ніякої потреби. Виявилося, що в мене ніякої передсердної тахікардії не було. То був звичайний страх сцени.
— Я... Максе, я тобі так співчуваю.
— Так, паскудна ситуація,— погодився Макс і відпив пива.— Дві непотрібні відкриті операції на серці, купа ускладнень. Я втратив роботу, чотири роки сидів безробітний, досі вживаю антидепресанти. Метью сказав, що я просто мушу подати на лікарів позов. Я б сам не став, якби він мене не підбурював. Гроші на адвокатів, купа стресу... Але врешті-решт я виграв і отримав величезну компенсацію, а він мене переконав вкласти гроші в пристойну нерухомість. Він сам адвокат, дуже добре заробляє. Менше з тим, купили ми цей будинок.
Макс відкинув з чола густу біляву чуприну й опустив очі на Вольфганга, який причалапав під стіл, щоб ще трохи насолодитися ароматом запіканки.
— За тиждень після того, як ми в’їхали, Метью попросив мене сісти і сказав, що йде. Ще чорнила на заставі не висохли. Він сказав, що боровся з собою, бо відчуває відданість мені, адже я стільки пережив, але більше не може опиратися своїм почуттям. Він сказав,— з безрадісною посмішкою додав Макс,— що зрозумів: жалість — то не кохання. Метью хотів, щоб я лишив квартиру собі й не викуповував його половину — я б і не зміг! — і просто відписав її мені. Так він знімав із себе тягар провини. І все, Метью пішов до Тьяґо. Його новий чоловік — бразилець, власник ресторану.
— Це,— тихо сказала Робін,— просто пекло якесь.
— Так, щось таке... і треба мені припиняти дивитися на їхні акаунти в «Інстаграмі».— Макс глибоко зітхнув і крізь сорочку неуважно потер шрами на грудях.— Звісно, я думав продати квартиру, але ми тут і не жили разом, тож не те щоб це місце з історією. Я не мав сили шукати нове житло й переїжджати, тож лишився і щомісяця насилу виплачую заставу.
Робін, здається, розуміла, навіщо Макс їй усе це розповів, і інтуїція її не підвела: Макс глянув просто на неї і промовив:
— Я, власне, тільки хотів сказати, що дуже тобі співчуваю. Я гадки не мав. Ільза тільки казала, що тобі погрожували пістолетом...
— А, так мене не тоді зґвалтували,— відповіла Робін і, на великий подив Макса, почала сміятися. Причиною, звісно, була втома, але вона знайшла похмурий комізм у цьому понурому переліку страшних речей, які люди заподіюють одне одному, хоча смішного, звісного, було мало: скалічене серце Макса, маска горили в її кошмарах.— Ні, зґвалтування було десять років тому. Я через те не закінчила університет.
— Чорт,— зронив Макс.
— Так,— погодилася Робін і додала, повторюючи його слова: — Паскудна ситуація.
— А ножем тебе коли? — спитав Макс, дивлячись на руку Робін, і вона знову засміялася. Справді, що їй ще лишалося?
— Це пару років тому.
— Ти вже на Страйка працювала?
— Так,— відповіла Робін і тепер уже припинила сміятися.— Слухай, про вчорашній вечір...
— Мені сподобався вчорашній вечір,— сказав Макс.
— Та ти жартуєш,— не повірила Робін.
— Я абсолютно серйозно. Це було мені дуже корисно для роботи над персонажем. Він такий весь справжній мужчина, щось таке в ньому безкомпромісне, правда?
— Ти хочеш сказати, що він поводився як скотиняка?
Макс засміявся і знизав плечами.
— А коли він тверезий, то інший?
— Так,— відповіла Робін,— тобто... не знаю. Принаймні не така скотина...— І поки Макс не спитав про її партнера ще щось, вона швидко додала: — Хай там що, про твою кулінарію він усе сказав правильно. То було фантастично. Дуже тобі дякую, мені такого бракувало.
Прибравши по собі, Робін повернулася вниз і прийняла душ перед нічною зміною. Гатчинс мав здати пост десь за годину, тож вона сіла на ліжко та знічев’я погуглила варіації на тему імені «Пол Сатчвелл». Пол А. Сатчвелл, А. П. Сатчвелл, Пол Леонард Сатчвелл, Лео Пол Сатчвелл...
Задзвонив мобільний. Робін глянула на екран. Страйк. За хвильку вона взяла слухавку, але нічого не сказала.
— Робін?
— Так.
— Можемо поговорити?
— Так,— знову відповіла Робін, хмурячись у стелю, але її серце застукотіло швидше.
— Дзвоню вибачитися.
Робін так здивувалася, що кілька секунд не могла нічого сказати. Тоді прочистила горлянку та спитала:
— А ти хоч пам’ятаєш, за що просиш вибачення?
— Е-е... так, здається,— відповів Страйк.— Я... не хотів, щоб отаке вийшло. Мав здогадатися, що тобі не дуже приємно говорити про таке за вечерею. Не подумав.
У Робін з’явилися сльози на очах.
— Гаразд,— відповіла вона ніби буденним тоном.
— Також прошу вибачення, що грубо повівся з твоїм братом і його друзями.
— Дякую,— відповіла Робін.
Вони помовчали. За вікнами так само падав дощ. Тоді Страйк спитав:
— У тебе є новини від Ільзи?
— Ні,— відповіла Робін.— А в тебе від Ніка?
— Ні,— відповів Страйк.
Знову мовчанка.
— То що, мир? — спитав Страйк.
— Мир,— відповіла Робін, не знаючи, наскільки це правда.
— Я тебе не цінував,— сказав Страйк.— Вибач. Ти найкраще, що в мене є.
— Ай, та ну тебе, Страйку,— озвалася Робін, перестала прикидатися, ніби не плаче, і гучно шморгнула носом.
— Що?
— Ти просто... це, дідько, неможливо.
— А що?
— Знайшов коли таке казати.
— Та я це не вперше кажу.
— Насправді вперше.
— Я просто іншим казав.
— Ну знаєш,— мовила Робін, тепер і плачучи, і сміючись, і потягнулася по серветки,— ти хоч розумієш, чому казати таке іншим і казати це мені — це різні речі?
— Та, мабуть, що вже розумію,— відповів Страйк,— коли ти сказала.
Він курив за маленьким столом на своїй кухні, а за вікном на горищі падав вічний дощ. Ті повідомлення від Шарлотти чомусь викликати негайну потребу подзвонити Робін і все залагодити, перш ніж їхати до Джоан у Корнволл. І тепер її голос і її сміх подіяли на нього як завше: все почало видаватися не настільки жахливим.
— Ти завтра їдеш? — спитала Робін, витираючи очі.
— Завтра о восьмій. Зустрінемося з Люсі біля оренди машин. Беремо джип.
— Будь обережний,— сказала Робін. У сьогоднішніх новинах вона чула про трьох жертв негоди — всі троє спробували кинути виклик вітру й повені.
— Та буду. Не збрешу, хотів би, щоб за кермом була ти. Люсі жахливо водить.
— Та досить уже лестити, я тебе пробачила.
— Я серйозно,— відповів Страйк, не зводячи очей з вічного дощу.— Ти й той твій курс екстремального водіння. Ти — єдина людина, яка за кермом не лякає мене до дрижаків.
— Як гадаєш, ти впораєшся?
— Джипом, мабуть, весь час не вийде. Але Полворт готовий нас рятувати. В нього є човен. Ми мусимо це зробити. У Джоан лишилися лічені дні.
— Я про тебе думатиму,— пообіцяла Робін.— І схрещу все, що зможу.
— Дяка, Робін. На зв’язку.
Коли Страйк поклав слухавку, Робін кілька хвилин просто сиділа та смакувала дивне відчуття легкості, що її охопило. Тоді потягнулася по ноутбук, просто щоб згорнути його перед нічними чатами в «лендровері». Між іншим, ніби востаннє кидаючи кості перед тим, як піти з-за столу з кепською грою, вона забила в пошук «Пол Сатчвелл художник».