...художник Пол Сатчвелл зростав у Ворику, а більшу частину життя працював на грецькому острові...
— Що? — вголос спитала Робін, ніби ноутбук це їй сказав. Вона клацнула на результат, і на екрані відкрився сайт Музею і мистецької галереї Лемінгтон-Спа. За всі години пошуків ця сторінка Робін не траплялася. Гі або щойно створили, або виправляли.
Тимчасова виставка 3-7 березня 2014 року
Місцеві митці
Музей і мистецька галерея Лемінгтон-Спа приймає тимчасову виставку творів художників з Ворикширу. Вхід безкоштовний.
Робін погортала сторінку, пропускаючи фото інших митців, аж поки не побачила його.
Понад сумнів, це був саме той чоловік. Шкіра на його обличчі задубіла й порепалася, зуби пожовтіли, пишні кучері посивіли й поріділи, але так само спадали на плечі, а у вирізі сорочки було видно густе біле волосся на грудях.
Народжений у Лемінгтон-Спа, художник Пол Сатчвелл зростав у Ворику, а більшу частину життя працював на грецькому острові Кос. Пол пише головно олією, а його навіяні мистецтвом Еллади мандрівки в світ міфу своїми чуттєвими лініями й кольорами запрошують глядача подивитися в обличчя первісним страхам і піддати сумніву упередження...
44
Широке море горя і турбот,
Де загубився мій самотній човен,
Не знавши, де сховатись від скорбот,
Чом буйний обшир твій погуби повен
І чом вали несе на мене повінь
Й погрожує поглинути мене?
Буремні води, зливи і вітровії, з якими довелося боротися, були цілком реальні, але важкий шлях Страйка й Люсі до Сент-Моса дивно нагадував сон. Обоє знали, що в кінці шляху чекає смерть; обоє вирішили, що коли встигнуть застати Джоан живою, то тепер залишаться з нею до кінця.
Джип мчав трасою, дерева навколо хиталися і тріщали. Доводилося об’їжджати широкі плеса води на місці вчорашніх ланів, на цілі милі відхилятися від шляху. Двічі їх зупиняли на блокпостах роздратовані поліціянти й радили повертати назад. Але брат і сестра пробивалися вперед; був момент, коли їм довелося дати п’ятдесятимильного гака, щоб просунутися на п’ятнадцять миль; слухали по радіо всі новини про погоду й чимдалі більше упевнювалися в тому, що прийде мить, коли джип доведеться залишити. Машину поливав дощ, шалені вітри смикали двірники з лобового скла. Брат із сестрою по черзі сідали за кермо, прагнучи до єдиної мети, і всі інші турботи наразі було відкладено.
На подив і вдячність Страйка, у кризовій ситуації відкрилася інша Люсі — так само, як хвороба розкрила іншу Джоан. Його сестра повністю зосередилася на тому, що потрібно було робити. Навіть машиною вона кермувала інакше (адже на задньому сидінні не галасувало троє синів, між якими починалися сварки й бійки, якщо мандрівка тривала довше двадцяти хвилин). Страйк уже забув, якою цілеспрямованою і практичною може бути Люсі, якою терплячою і зібраною. Спокійна рішучість зрадила їй лише тоді, коли за тридцять миль до Сент-Моса вони наштовхнулися на нездоланну перепону: дорога стала непрохідною через повінь і повалені дерева.
Люсі лишилася сидіти в машині, поклавши руки й голову на кермо й тихо схлипуючи, а Страйк відійшов під велике дерево, де сховався від безупинного дощу та скористався нагодою покурити. Він набрав Дейва Полворта, який чекав, коли знадобиться його допомога.
— А, ми так і думали, що десь там ви станете,— сказав Полворт, коли Страйк назвав йому своє місцеперебування.
— Хто «ми»?
— Дідько, ти що думаєш, я це сам-один подужаю, га, Діду? Будемо у вас за годину. Лишайтеся на місці.
І, вірний своєму слову, за годину Дейв Полворт, а з ним ще п’ятеро чоловіків, двоє з яких виявилися місцевими рятувальниками, а троє — давніми шкільними друзями Страйка, вийшли з чимдалі густішої сутіні. Всі були одягнені у водовідштовхувальний одяг і мали рибальські чоботи для зовсім затоплених ділянок. Чоловіки взяли сумки Страйка й Люсі, і, залишивши джип у провулку, гурт вирушив у пішу мандрівку.
Вони й двох годин не пройшли болотистими ґрунтами і слизьким асфальтом, коли Страйкові натерло куксу. Відкинувши гордість, він дозволив двом давнім друзям підтримувати його з двох боків. Поки дійшли до шлюпів, які Полворт підготував для мандрівки через затоплені поля, вже стемніло. То веслуючи, то відштовхуючись від дна, шлях знаходили за допомогою ліхтариків і компасів.
Полворт покликав усіх можливих друзів і знайомих, щоб забезпечити Страйкові й Люсі прохід через півострів, який шарпали шторми. Кілька миль здолали на буксирі в трактора, але подекуди доводилося пішки йти по коліно в крижаній воді. Мініатюрна Люсі погодилася, щоб найміцніший рятувальник ніс її на спині.
За чотири години по тому, як вони залишили джип, гурт увійшов до Сент-Моса. Біля воріт будинку Теда і Джоан брат і сестра по черзі обійняли всіх своїх помічників на прощання.
— Не починай,— тільки і сказав Полворт, коли стомлений і потовчений Страйк спробував висловити те, для чого, здавалося, не було слів.— Швидше вже заходь, бо на біса інакше то все було?
Тед, якого протягом усієї мандрівки тримали в курсі, в піжамі зустрів їх біля чорного ходу. Глибокими зморшками на його грубому обличчі струменіли сльози.
— Я й не сподівався, що ви доб’єтеся сюди,— повторював він, запарюючи чай.— Навіть не мріяв.
— Як вона? — спитала Люсі, яку трусило. Всі троє сіли на кухні, гріючи руки об горня з чаєм і вечеряючи грінками.
— Сьогодні змогла з’їсти трохи супу,— сказав Тед.— Вона досі... вона дуже багато спить. Але коли не спить, хоче розмовляти. Ох, вона так зрадіє, що ви тут...
І потягнулися дні, що здавалися дивними й позачасовими, як їхня мандрівка. Спершу Страйк, якому в тій важкій мандрівці протез до крові стер куксу, зняв його й пересувався маленьким будинком на одній нозі, хапаючись за спинки стільців і стіни. Він писав Робін робочі листи й відповідав на її повідомлення, але новини від неї ніби надходили не з Лондона, а з якоїсь далекої далечіні.
Джоан стала тендітною, мов пташка. Крізь прозору шкіру просвічувалися кістки. Вона висловила чітке бажання померти вдома, а не в лікарні в Труро, і лежала, схудла, крихітна, у великому двоспальному ліжку, яке займало більшу частину спальні,— його свого часу купували з розрахунку на Теда, колись високого й міцного чоловіка, спершу офіцера Королівської військової поліції, потім — відважного рятувальника з місцевої служби.
Вдень Страйк, Тед і Люсі по черзі сиділи біля ліжка Джоан; вона то спала, то ні, але завжди хотіла, щоб котрийсь із них був поруч. Уранці й удень заходила Керенза, і тільки тоді родичі залишали кімнату. Джоан більше не могла ковтати пігулки, тож Керенза почала колоти їй морфій. Страйк знав, що медсестра миє тітку й допомагає у ще інтимніших моментах: він довго одужував після ампутації і не мав ілюзій щодо роботи медсестер. Ласкава, зібрана й людяна, Керенза була однією з небагатьох людей, яких Страйкові приємно було впускати до кухні, де гуляли протяги.
Джоан трималася. Минуло три дні після прибуття Страйка й Люсі, і вона спала майже постійно, але так само чіплялася за життя.
— Це все ви двоє,— сказав Тед.— Вона не хоче йти, поки ви тут.
Страйк став боятися мовчанок, які не здатен був заповнити людський голос. Йому діяло на нерви і дзенькання ложки в чаї, який запарювали, просто щоб хоч щось робити, і сльози дядька Теда, який плакав потай, і притишені питання про здоров’я від добрих сусідів.
На п’ятий день приїхав Грег, чоловік Люсі, і привіз їхніх трьох синів. Чоловік і дружина сперечалися, чи варто висмикувати дітей зі школи заради небезпечної подорожі (хоч шторми нарешті ущухнули), але Люсі більше не витримувала розлуки. Коли Грег приїхав, хлопчики кинулися з машини одразу до мами, і вся родина міцно обійнялася, а Страйк і Тед дивилися, поєднані власною самотністю: один — старий парубок, другий — незабаром удівець. Хлопчиків відвели до кімнати Джоан провідати її, і вона зуміла навіть до них усміхнутися. Після того навіть Люк притихнув, а Джек плакав.