Відколи Робін пішла від Метью, спілкування стало простішим і відкритішим; Страйк до цього звик, тож ця відмова плюс тон і відсутність пояснень його зацікавили. Звісно, є речі, про які вона, природно, не захоче йому казати — скажімо, що йде до гінеколога,— але тут би він принаймні чекав, що вона скаже: «Мені призначено в лікаря».
Небо потемнішало, коли Страйк підійшов до будинку Дженіс — значно меншого, ніж оселя Айрін Гіксон. Будинок стояв у ряду блочних будинків. Вікна були запнуті тюлем, вхідні двері — темно-червоного кольору. Страйк почав переходити вулицю і негайно відзначив, що у вітальні горить світло. Зрозумівши, що здобич на місці, він успішно викинув з голови думки про свою партнерку, пришвидшив кроки й рішуче постукав у двері. Чекаючи, він чув крізь вікно звуки телевізора на високій гучності. Страйк уже думав постукати ще раз — раптом Дженіс не почула,— коли двері відчинилися.
На відміну від першої зустрічі, цього разу медсестра (вона була в окулярах у сталевій оправі) була відверто неприємно вражена, побачивши Страйка. З-за її спини долинали голоси двох американок з невидимого телевізора: «То ти любиш стрази?» — «Обожнюю стрази!»
— Даруйте, я шо, проґавила дзвінок?
— Вибачте, що без попередження,— нещиро озвався Страйк,— але я тут опинився поблизу. Зможете приділити мені кілька хвилин уваги?
Дженіс озирнулася через плече. З телевізора почувся манірний чоловічий голос: «Сукня, яка так сподобалася Келлі,— це унікальний подіумний зразок...»
Явно незадоволена, Дженіс обернулася до Страйка.
— Ну гаразд,— сказала вона,— ті’ки в мене неприбрано... а ви, будь ласка, гарненько витріть ноги, бо тут один уже був прийшов без попередження, наніс собачого гівна... І двері зачиніть.
Страйк переступив поріг, а Дженіс зникла у вітальні. Страйк подумав, що вона вимкне телевізор, але ні. Поки він витирав ноги об килимок, чоловічий голос промовив: «Унікальна подіумна сукня може бути недоступна, тож Ренді пошукає...» Повагавшись якусь мить, Страйк вирішив, що Дженіс чекає, що він просто зайде, і зайшов до маленької вітальні.
Дитиною Страйк багато жив з матір’ю у сквотах, тож уявлення про «неприбраність» у нього були не такі, як у Дженіс. Кімната була захаращена, на всіх поверхнях щось розміщувалося, але з ознак власне неприбраності були хіба що газета на кріслі, зім’ятий целофан біля розкритої коробки фініків на столику, та ще фен для волосся, який валявся на підлозі біля дивана — Дженіс саме вимикала його з розетки.
— «...Антонелла обирає максимально подібний варіант, прикрашену стразами сукню за п’ятнадцять тисяч доларів...»
— Перед отим дзеркалом зручно сушити волосся,— мовила Дженіс, розгинаючись. Вона була червона і трохи сердита, ніби Страйк примусив її щось пояснювати.— А ви б, знаєте, краще попередили,— додала вона з виглядом настільки суворим, наскільки могла подужати така усміхнена від природи жінка.— А то як грім з ясного неба.
До Страйка зненацька прийшов болісний спогад про Джоан, яка завжди губилася, якщо приходили гості, а в неї пилосос чи прасувальна дошка на видному місці.
— Вибачте. Як я вже казав, я тут проходив неподалік...
— «Але Келлі, яка міряє сукню номер один, не може викинути з голови сукні своєї мрії...» — голосно промовив оповідач, і Страйк та Дженіс одночасно глянули на телевізор. На екрані молода жінка натягувала на себе вузьке напівпрозоре вбрання, розшите сріблястими стразами.
— «Вберися до весілля»,— пояснила Дженіс, одягнена в ті ж самі джинси й темно-синій светр, що й на першій зустрічі.— Не можу собі відмовити в цьому задоволенні... Будете чай?
— Тільки якщо це для вас не клопіт,— сказав Страйк.
— Та куди в житті без клопоту, га? — вперше усміхнулася Дженіс.— Але я саме хотіла собі зробити, як буде реклама, то й ви випийте.
— Якщо так, то буду дуже вдячний,— сказав Страйк.
— «Якщо не знайду тієї сукні,— заявив манірний консультант з тонкими вищипаними, ніби мальованими бровами, знервовано перебираючи ряди білих суконь на плічках,— це буде просто...»
Екран почорнів. Дженіс пультом вимкнула телевізор.
— Фініків хочете? — спитала вона в Страйка та простягнула йому коробку.
— Ні, дякую,— озвався він.
— Навезла з Дубая цілий ящик,— сказала Дженіс.— Думала на подарунки, а тепер сама жеру й не можу зупинитися. Ви сідайте, а я зара’ вернуся.
Страйкові здалося, що вона знову глянула на його ноги, коли виходила з кімнати з феном в одній руці й фініками в другій. Він сів у крісло, яке зарипіло під його вагою.
Інтер’єр маленької вітальні гнітив. На червоний ковролін з шарлатним візерунком поклали дешевий турецький килим кармазинового кольору. На червоних стінах висіли картини з засушених квітів і старі фото в дерев’яних рамках — чорно-білі й кольорові, вицвілі. Сервант напхано дешевими скляними фігурками. Найбільша скляна скульптурка — карета Попелюшки, запряжена шістьма скляними конями,— гордовито прикрашала собою полицю над електричним коминком. Вочевидь, під практичним одягом Дженіс ховалося романтичне серце.
Вона повернулася за кілька хвилин, несучи тацю з плетеними ручками, на якій було дві чашки чаю, вже з молоком, і таріль шоколадного печива. Акт приготування чаю, вочевидь, поліпшив гумор Дженіс і її ставлення до гостя.
— То мій Ларрі,— пояснила вона, перехопивши погляд Страйка, спрямований на подвійну фоторамку на маленькому столику біля крісла. На одній половині була світлина товстуна з сонними очима й зубами курця. На другій половині — фото білявої жінки, огрядної, але привабливої.
— А. А це...
— Моя менша сестра Клер. Померла в дев’яносто сьомому, рак підшлункової. Пізно діагностували.
— О, співчуваю,— сказав Страйк.
— Ой так,— глибоко зітхнула Дженіс.— Обох втратила майже водночас. Правду кажучи,— додала вона, сідаючи на диван (коліна гучно хруснули),— я оце вернулася сюди після Дубая, зайшла й подумала собі, шо треба виставить нові фотографії. Так сумно стало — самі мерці... Я у відпустці наробила гарних фото з Кевом і онуками, але ще не роздрукувала. Мені сусідський хлопчина друкує. Старим світлинам з Кевом і малими вже два роки, не те... Я дала хлопцю цю, як її, дошку пам’яті чи що...
— Карту пам’яті? — підказав Страйк.
— Та оцю. Сусідські діти з мене сміялися. Але шоб ви знали, Айрін ще гірша, вона батарейку замінити не може. То,— спитала Дженіс,— нашо ви хотіли зі мною поговорити ше раз?
Страйк не хотів наразитися на миттєву відмову й планував поставити питання про Сатчвелла останніми. Він дістав записник, розгорнув і почав:
— Після нашої попередньої зустрічі з’ясувалися деякі речі. Про першу з них я питав доктора Ґупту, але він не зміг допомогти, тож я подумав, може, ви зможете. Ви не знали чоловіка на ім’я Пікколо Риччі, якого іноді називали «Гнійним»?
— Бандит отой старий, га? — спитала Дженіс.— Жив був такий у Клеркенвеллі, але я з ним не була знайома. А нашо... а, то вам Айрін розповіла історію про фундамент, чи шо?
— Про що? — перепитав Страйк.
— Та то дурниця. Ходила чутка, ну, коли на початку сімдесятих Клеркенвелл весь перебудовували, шо найшли у фундаменті старого будинку замуроване в бетон тіло. І ото казали, шо буцімто це бандити з Маленької Італії таке робили в сорокові. Але Едді — ну, чоловік Айрін, вони тоді ше не одружилися, він будівельник... вони тоді й познайомилися в пабі, бо їхня фірма проводила там роботи... так Едді сказав, шо то байка, та й годі. Я сама в те й не вірила, а от Айрін, я так думаю, трохи й вірила,— додала Дженіс, вмочуючи печиво в чай.
— А як це пов’язано з Марго? — спитав Страйк.
— Ну, як Марго зникла, то казали, мо’, її поклали десь у відкритий фундамент і залили бетоном. У сімдесят четвертому році там ше багато будували.
— І люди казали, що її убив Риччі? — спитав Страйк.
— Ой ні! — зі здивованим смішком відповіла Дженіс.— Де Гнійний Риччі, а де Марго, ви шо? Просто ходила така чутка, от люди й вигадали про тіло в бетоні. Люди такі дурні бувають! Мій Ларрі мені казав... він теж був будівельник, шоб ви знали... казав, шо будівельники от точно помітили б свіжий бетон, коли вранці прийшли на майданчик.