— Так,— відповів Страйк, глянувши на бурий від старості аркуш.
— Ага,— гірко сказала Дженіс, перебираючи вирізки,— я тому і стала медсестрою. Мені воно після тої статті спало на думку. Жив по сусідству від нас, як я сама була мала. Я вирізала статтю, шоб мати хоч якесь його фото... всі очі виплакала. Викликали лікаря,— з холодом у голосі додала Дженіс,— а він не приїхав. До дитини з середнього класу приїхав би, то всі розуміли, а малий Джонні Маркс із Бетал-Ґріну хай конає, кому він треба... лікаря потім критикували, але не покарали... От знаєте, не терплю я, коли до людей по-різному через те, де вони народилися.
Не помічаючи іронії, вона перебрала ще кілька статей про королівську родину і здивовано пробурмотіла:
— А де ж доктор Бреннер?
Тримаючи кілька вирізок у руках, вона так само навколішках підповзла до висунутої шухляди й покопалася там знову.
— І тут нема,— промовила Дженіс, повернувшись за журнальний столик.— Чудасія.
— Ви не думаєте, що вирізку міг забрати Оукден? — спитав Страйк.
Дженіс звела очі.
— От стерво нахабне,— повагом промовила вона.— Хоч би спитав.
Вона склала вирізки назад у папку й повернула її до шухляди, а тоді підвелася, тримаючись за коминкову полицю. Коліна Дженіс знову хруснули. Сівши на диван і з полегшенням зітхнувши, вона сказала:
— У того малого вічно все до рук липнуло.
— Чому ви так кажете?
— У клініці, бувало, гроші зникали.
— Правда? — спитав Страйк.
— Правда. Воно закінчилося, коли Марго вже пропала. Зникали невеликі суми, і почали думати на Вілму, прибиральницю,— всі, крім мене. Я завжди підозрювала Карла! Він заходив після школи й на канікулах. Я сказала докторові Ґупті, але він, мабуть, не схотів засмучувати Дороті, та й не знаю, видно, простіше було вигнати Вілму. З Вілмою таки були проблеми... пиячила,— провадила Дженіс,— і прибирала абияк. Вона не змогла довести, шо нічого не крала, і на наступних загальних зборах звільнилася. Сама бачила, до чого воно править.
— І тоді крадіжки припинилися?
— Так,— відповіла Дженіс,— але шо з того? Карл, мабуть, вирішив, шо краще не дражнити долю, як його вже мало не піймали.
Страйк, схильний погодитися з цією думкою, сказав:
— І ще буквально кілька питань. Перше — про жінку на ім’я Джоанна Гаммонд.
— Наче не знаю, хто то... а маю знати?
— У Стівена Датвейта була...
— ...подружка, яка вкоротила собі віку,— сказала Дженіс.— Так-так.
— Ви не пам’ятаєте, чи була вона приписана до клініки Святого Івана?
— Нє, не була. Я пригадую, шо вони десь у Гокстоні жили.
— Тобто Марго не працювала з патологоанатомом і взагалі не була пов’язана з її смертю як лікар?
— Ні, вона була точно як я: ми й не знали, шо була така жінка, поки вона не вмерла, а Стів не звернувся по допомогу. А я, здається, знаю, до чого ви правите,— сказала Дженіс.— Талбот вирішив, шо Стівен був Ессекським Різником, га? Вічно питав і питав про Стіва на кожнісінькому допиті. Але я чесно скажу, Стів Датвейт був лагідна душа. Я росла в оточенні справді буйних чоловіків, батечко в мене був з таких. Я цю породу знаю — і Стів точно був не з цих.
Пам’ятаючи, як зачаровувала деяких жінок позірна вразливість Денніса Кріда, Страйк тільки кивнув.
— Талбот питав, чи я колись була в тої Джоанни як медсестра. Я йому пояснила, шо вона не з наших пацієнтів, але йому до того було байдуже. Все питав, чи не здається мені, шо та смерть підозріла, і хоч ти шо йому кажи. Я йому раз у раз казала, шо не знаю тієї жінки. Звідки мені знати шось про її смерть. Так я від того втомилася! От чесно, ніби я йому якась віща циганка Роуз Лі. Я Талботові казала: ідіть почитайте, шо патологоанатом написав!
— А ви не знаєте, не було іншої смерті, яка непокоїла б Марго? — спитав Страйк.— Природна смерть чи нещасний випадок — але вона вирішила, що там не все чисто?
— А чого ви про таке питаєте? — поцікавилася Дженіс.
— Просто намагаюся розшифрувати нотатки Талбота. У нього були підстави думати, що чиясь смерть здавалася Марго підозрілою. Причому в зв’язку з цією смертю згадувалися ви.
Круглі сині очі Дженіс за скельцями окулярів вибалушилися.
— Згадуєтеся як свідок якихось подій чи самої смерті,— уточнив Страйк.— Про жодні обвинувачення не йдеться.
— Та я вже сподіваюся, шо не йдеться! — сказала Дженіс.— Ні, нічого я не бачила й не знаю. Я б ше тоді сказала, якби знала... очевидно ж?
Виникла коротка пауза, яку Страйк вирішив не переривати, тож Дженіс заговорила сама:
— Слухайте, я не можу говорити за Марго, коли минуло сорок років. Нема її більше. Це несправедливість і до неї, і до мене. Я не хочу сіяти підозри, коли минуло сті’ки років.
— Я просто намагаюся виключити зайві напрями розслідування,— пояснив Страйк.
Виникла довша пауза. Очі Дженіс помандрували від таці з чаєм до фотографії покійного чоловіка з темними зубами й добрими сонними очима. Врешті-решт вона зітхнула і сказала:
— Гаразд, але запишіть собі, шо то Марго вигадала, а не я. Я нікого ні в чому не звинувачую.
— Обов’язково,— пообіцяв Страйк, занісши ручку над записником.
— Ну добре, тоді... справа дуже делікатна, ми же з нею працювали... я про Дороті. Дороті й Карл жили з мамою Дороті. Гі звали Мод, і я це згадала тільки тому, шо Карл приходив. Ми оце розмовляли, я згадала про його бабцю, а він на неї сказав не «бабуся», а «клята Мод». Власне, у Мод була інфекція ноги, виразка, яка ніяк не загоювалася. Гі треба було перев’язувати, промивати рану й все таке, тож я до них часто заходила. І Мод мені щоразу казала, шо будинок належить їй, а не Дороті, і вона тільки дозволяє доньці й онукові там жити. Видно було, як їй приємно це казати. Відчувати, знаєте, свою владу. Не скажу, шо з нею сильно приємно було жити. Така кислолиця стара пані, все їй не так. Скаржилася, шо онук балуваний росте — але я вже казала, то було лихо, а не дитина, тож я не могла не погодитися з нею.
Дженіс провадила:
— Власне, нога ше не вилікувалася, коли вона впала зі сходів і забилася на смерть. Ходила вона погано, багато лежала з тією ногою, спиралася на ціпок. Люди, бува, падають зі сходів, а для старої людини це таки може мати серйозні наслідки, однак... То минув тиждень, і Марго запросила мене зайти до кабінету на два слова, і... мені здалося, шо Марго це якось стривожило. Вона прямо нічого не сказала, але все питала, якої я думки. Я все розуміла... але шо ми могли вдіяти? Нас там не було, як вона впала, а рідні сказали, шо сиділи внизу й ті’ки почули гуркіт, прибігли, а вона лежить під сходами без тями... і за два дні Мод померла в лікарні. Дороті ніби й не горювала, але коли Дороті взагалі показувала емоції?
Розвівши руками, Дженіс повторила:
— От шо ми могли вдіяти? Мені було зрозуміло, шо собі думає Марго, бо вона знала, шо Мод — власниця, а Дороті й Карл там на пташиних правах, і... ну, лікарі взагалі про таке думають, це їхня робота. Якшо десь шось потім спливе, вони отримують на горіхи. Але врешті-решт Марго так нічо’ й не зробила, нічо’ з того не було. Ось і все,— закінчила Дженіс із явним полегшенням.— Тепер ви знаєте.
— Дякую,— мовив Страйк, занотовуючи.— Це дуже корисно. Скажіть, а Талботові ви про це говорили?
— Ні, відповіла Дженіс,— але йому хтось інший міг сказати. Всі знали, шо Мод померла, і всі знали, як саме, бо Дороті брала на її похорон вихідний. Я правду скажу, під кінець тих розмов з Талботом я просто хотіла його здихатися. Він мене постійно розпитував про мої сни. Чесно, мороз поза шкурою від такого. Дуже дивно було.
— Ще б пак,— кивнув Страйк.— Маю до вас останнє питання, і тоді піду. Моя партнерка зуміла розшукати Пола Сатчвелла.
— А,— озвалася на це Дженіс без жодних ознак зніяковіння чи дискомфорту.— Зрозуміло. То колишній бойфренд Марго, так?
— Так. І ми дуже здивувалися, коли дізналися, що ви були знайомі.
Дженіс глянула на нього, не розуміючи.
— Шо?
— Що ви були знайомі,— повторив Страйк.
— Я і Пол Сатчвелл? — з легким смішком перепитала Дженіс.— Та я його в очі не бачила!