— Не Тімбукту,— погодився Страйк.— Це все, що Айрін вам розповіла про Марго й Сатчвелла?
— А це шо, мало? — спитала Дженіс. Її біло-рожеве обличчя ніби зблякло, відколи Страйк прийшов, судини під очима стали помітніші.— Тільки не мучте цим Айрін, прошу вас. Може, воно й не видно, але вона дуже лагідна людина під тим дурнуватим фасадом. Вона дуже тривожиться.
— Не бачу причин її мучити,— сказав Страйк.— Що ж, місіс Бітті, ви дуже допомогли. Дякую. Я тепер значно краще розумію деякі речі.
Дженіс відкинулася на диван і насупилася, дивлячись на Страйка.
— Ви курите, так? — спитала вона.— Цигарками тхне. Вам після ампутації не казали кинути?
— Радили,— відповів Страйк.
— Вам це дуже шкідливо,— заявила Дженіс.— 3 віком буде падати мобільність. Дуже шкідливо для кровообігу і для шкіри. Краще киньте.
— Сам знаю,— сказав Страйк, усміхаючись до неї, і сховав записник у кишеню.
— Гм-м,— примружила очі Дженіс.— Кажете, випадково проходили тут повз? Брешіть більше!
51
...навіть і не мрій
Те чудисько здолать в шляхетнім герці;
То зовсім не звичайний лиходій,
Ні меч його не візьме, ні двобій.
Бані на вежах лондонського Тауеру здіймалися за мурами брудно-жовтої цегли, але Робін не мала часу милуватися старовинними краєвидами. До зустрічі, яку вона призначила без відома Страйка, лишалося всього півгодини, а вона опинилася за кілька миль від місця, де мала бути о першій, і взагалі не знала цієї частини Лондона. Вона бігла з мобільним у руці, постійно поглядаючи на мапу на екрані.
Ще кілька кроків — аж тут телефон задзвонив. Робін побачила, що то Страйк, і прийняла дзвінок.
— Привіт. Щойно був у Дженіс.
— А, добре,— відповіла Робін, стараючись не сапати і виглядаючи якесь таксі чи станцію метро.— Щось цікаве?
— Купа цікавого,— відповів Страйк, який повертався на станцію вулицею Найтинґейл-Ґров. Після розмови про куріння він усе одно витягнув пачку «Бенсон-енд-Геджесу» і закурив. Холодний вітерець відносив дим з його губ щоразу, як Страйк видихав.— Ти зараз де?
— На Тауер-Бридж-роуд,— на бігу відповіла Робін, марно виглядаючи метро.
— Ти сьогодні вранці хіба не за Шефом Мутного стежила?
— Стежила,— відповіла Робін. Мабуть, краще одразу сказати Страйкові, що сталося.— Допіру лишила його на Тауерському мості з Барклеєм.
— Ти сказала «лишила з Барклеєм»...
— Може, у них уже й до розмови дійшло, не знаю,— відповіла Робін. На бігу говорити було неможливо, тож вона перейшла на швидку ходу.— Корморане, ШМ хотів стрибнути.
— З Тауерського мосту? — не повірив Страйк.
— А чого не звідти? — спитала Робін, завертаючи за ріг на гамірну вулицю.— Споруда висока, зручно...
— Але його офіс зовсім не...
— Він, як завжди, вийшов на «Монументі», але на роботу не пішов. Подивився на офіс, розвернувся і пішов геть. Я вирішила, що людина просто гуляє, але він натомість піднявся на міст і став там, дивлячись на воду.
Робін сорок тривожних хвилин дивилася на ШМ, який утупив погляд у цементного кольору воду внизу, безвольно опустивши руку з дипломатом. Повз нього гуркотіли машини. Страйкові, мабуть, годі уявити, як вона перенервувала, поки прийшов Барклей і звільнив її.
Метро так і не було ніде видно. Робін знову кинулася біжка.
— Я думала до нього підійти,— провадила вона,— але боялася, що цим його тільки спровокую. Ти пам’ятаєш, який він товстий... я б його не втримала.
— Ти справді думаєш, що він збирався...
— Так,— відповіла Робін, стараючись приховати радість, бо щойно побачила між машинами знак станції метро й кинулася туди.— Здавався абсолютно зневіреним.
— Ти що, біжиш? — спитав Страйк, який тепер розчув її швидкі кроки навіть попри гуркіт машин.
— Біжу,— відповіла Робін,— до зубного спізнююся.
Вона шкодувала, що не вигадала солідної відмовки ще тоді, коли не пішла на допит до Дженіс Бітті, і придумала цю версію на той раз, якщо Страйк перепитає.
— А,— сказав Страйк.— Зрозуміло.
— Менше з тим,— провадила Робін, лавіруючи між перехожими,— прийшов Барклей мене підмінити... погодився, що ШМ, схоже, хоче стрибати... і сказав...
У Робін уже в боці кололо.
— ...сказав... що спробує... з ним поговорити... і я пішла. Принаймні... Барклей дужий... і втримає його, якщо той таки стрибне,— задихано закінчила вона.
— Але це також означатиме, що потім ШМ упізнає Барклея,— нагадав Страйк.
— Ну так, знаю,— погодилася Робін, сповільнюючи кроки, бо вона була вже майже на станції, і потираючи бік,— але якщо він справді надумав укоротити собі віку...
— Це зрозуміло,— відповів Страйк, який спинився в тіні станції «Гізер-Ґрін», щоб докурити.— Просто думаю про можливості. Якщо пощастить, може, він розповість Барклею, що там на нього має Мутний. Іноді у відчаї людина...
— Корморане, я маю йти,— мовила Робін, яка вже дійшла до метро.— Побачимося в офісі після мого зубного, розкажеш про Дженіс.
— Так-так, іди,— озвався Страйк.— Сподіваюся, буде не боляче.
— Що буде не б... А, зубний, та ні, я просто на огляд,— відповіла Робін.
«Оце ти переконлива, Робін»,— подумала вона, сердячись на себе, закинула мобільний у кишеню і побігла вниз ескалатором.
Зайшовши до вагона, вона скинула куртку, бо від бігу спітніла, і розправила волосся перед темним брудним вікном. Через ШМ і його суїцидальні настрої, необхідність брехати Страйкові, непереконливу відмовку й усі ризики зустрічі, яка ось-ось відбудеться, Робін трусило. Кілька років тому вона вже була проводила власну лінію розслідування потай від Страйка. Він тоді вигнав її з роботи.
«Але це інше,— спробувала заспокоїти себе Робін, прибираючи з лоба пітні пасма.— Він буде не проти, тільки б усе вийшло. Він сам цього хоче».
За двадцять хвилин Робін вийшла на станції «Тоттенгем-Корт-роуд» і з курткою на плечі поспішила в серце Сохо.
Тільки підійшовши до кав’ярні «Зірка» і побачивши зірку над дверима, Робін усвідомила збіг. Намагаючись не думати про астероїди, гороскопи та знаки далі, вона увійшла. Всередині кав’ярні стояли круглі дерев’яні столики на підлозі червоної цегли. На стінах розвісили старі бляшані таблички, одна з яких рекламувала цигарки «Робін».
Просто під нею, мабуть, умисно, сидів старий у чорній штормівці. Його обличчя було червоне від полопаних судин, а густу сиву чуприну дід укладав у кок, який ніби не змінився з п’ятдесятих років. До стіни біля діда був притулений ціпок, а з того боку сиділа підлітка з довгим неоново-жовтим волоссям. Вона клацала в телефоні й не підвела очей, коли Робін підійшла до столика.
— Містер Такер? — спитала Робін.
— Так,— хрипко озвався чоловік. Стало видно криві коричневі зуби.— Міс Еллакотт?
— Робін,— усміхнулася вона, і вони потиснули руки.
— А це моя онука Лорен,— сказав Такер.
— Привітики,— зронила Лорен, на мить відірвавши очі від телефону, і знову в нього втупилася.
— Я тільки візьму собі кави,— сказала Робін.— Вас чимось пригостити?
Дід і онука відмовилися. Робін замовила флетвайт, відчуваючи на собі погляд старого. Під час їхньої єдиної телефонної розмови Браян Такер чверть години без пауз говорив про зникнення своєї доньки Луїзи в 1972 році та про справу свого життя: довести, що її вбив Денніс Крід. Рой Фіппс вважав Такера напівбожевільним. Робін наразі не була готова до таких сміливих висновків, але, понад сумнів, він був одержимий Крідом і пошуками правосуддя.
Коли Робін повернулася за столик Такерів і сіла, поставивши перед собою каву, Лорен відклала телефон. Її неонові дреди, татуювання єдинорога на руці, величезні накладні вії і облізлий лак на нігтях різко контрастували з невинним ніжним личком, що прозирало крізь агресивний макіяж.