Логічно, що виняткових людей повинні вивчати лише ті, хто здатен їх оцінити. Аналіз некваліфікований, однобокий — штибу того, якому мене піддавали досі,— тільки поглиблює мою нездатність пригадати всі власні вчинки. Містере Такер, ви могли б мені допомогти. А поки я не в лікарні, де зможу отримати належну допомогу,— звідки мені взяти стимул видобувати зі своєї уривчастої пам’яті дрібниці, які могли б допомогти вам дізнатися, що сталося з вашою донькою? Моє життя тут щодня в небезпеці. Усвідомте: мої інтелектуальні здібності — на шляху до деградації.
Ясна річ, що ви будете розчаровані, не отримавши жодних підтверджень щодо Луїзиної долі. Коли мною не володіє нестям, мені знайоме людське співчуття — будьте певні в тому. Я знаю, навіть найзатятіші мої критики погоджуються: я розумію інших значно краще, ніж вони розуміють мене! їй-бо, я здатен зрозуміти, як важливо для вас знайти тіло Луїзи й належним чином її поховати — але той невеликий запас людського співчуття, що я маю, швидко вичерпується в тих умовах, де нині мені доводиться жити. Їх неможливо витримувати: лікування після останнього нападу на мене, що мало не коштував мені ока, не було належним через відмову адміністрації дозволити мені отримати допомогу в цивільній лікарні. «Вбивця не має права на людське обходження»: такої думки тримається громадськість. Брутальність, однак, не породжує нічого, крім брутальності. Иншої думки не тримаються навіть найбільш тупоголові психіатри.
Волію думати, що ви милосердні, містере Такер,— і в такому разі у перших же літерах листа, який ви напишете, отримавши цей, буде звернення до влади з вимогою перевести мене на решту терміну до Бродмуру. А там, можливо, ті таємниці, що їх досі ховає між рядками моя непокірна пам’ять, нарешті зможуть вийти на світло.
Ваш Аенніс
Робін дочитала і звела очі.
— Ви нічого не помітили, так? — спитав Такер з якимсь спраглим виразом обличчя.— Та звісно, де там... Це зовсім не очевидно. Я спершу й сам не побачив — і адміністрація в’язниці теж не побачила. Вони надто спішили пояснити мені, що до Бродмуру ніхто його не переведе, тож я можу навіть не просити.
Він тицьнув у останній абзац жовтим нігтем.
— Ось ключ. «У перших літерах», «ховає між рядками». Я довго не розумів, але якщо скласти разом перші літери кожного речення, ви все побачите.
Робін зробила як він сказав.
— В-А-Ш-А-Д-О-Н-Е-Ч-К-А...— почала Робін читати вголос, але потім, не знаючи, чим закінчиться речення, замовкла, дочитала подумки — і молочний смак кави скиснув у неї в роті.— О Боже.
— Що там таке? — спитала Лорен, суплячись і намагаючись роздивитися текст.
— Тобі не треба знати,— коротко відповів Такер і забрав лист.— Ось так,— сказав він до Робін, складаючи аркуші й ховаючи у внутрішню кишеню.— Тепер ви розумієте, що він таке. Крід убив Лу, убив вашу лікарку й зловтішається з того.
Робін не встигла нічого відповісти, а Такер уже розвернув до неї ще один аркуш. Робін побачила ксерокопію мапи Ізлінгтона, на якій було обведено колом якийсь об’єкт.
— Крім того,— провадив Такер,— є два місця, які ніхто не обшукував, і я гадаю, що він міг закопати тіла саме там. Я побував у всіх місцях, які були з ним якось пов’язані — в дорослому віці чи в дитинстві. Поліція перевірила лише очевидне... квартири, де він мешкав... але про це навіть не подумала. Коли Лу зникла в листопаді сімдесят другого, він ніяк не міг би закопати її в Еппінг-Форесті...
— Бо там знайшли тільки тіло Бери Кенні,— кивнула Робін.
Це мимохіть вразило Такера.
— А ви в тій агенції добре готуєтеся, га? Так, усе правильно. На той час ліс ще патрулювала поліція. Але гляньте...
Такер указав на обведений об’єкт.
— Це приватний будинок, але в сімдесяті там був готель «Лучник». Угадайте, яка пральня їх обслуговувала? Та сама, де працював Крід! Раз на тиждень він забирав у них брудну постіль на фургоні, а потім привозив... простирадла, покривала, що там ще... Й от коли його арештували, власниця готелю розповіла газеті, що Крід був завжди такий милий і ввічливий, так приємно з нею спілкувався...
Такер пересунув палець на хрестик, намальований на території біля будинку.
— На сучасних мапах цього немає, але в старих планах є. На задвір’ї є колодязь — просто шахта в землі, щоб стікала дощова вода. Викопали, ще коли будинку не було. Я зв’язався з власницею у вісімдесят шостому, коли вона вже продала будинок. Власниця мені розповіла, що при ній колодязь забили дошками й посадили навколо кущі, щоб туди бува не попадали діти. А Крід носив білизну через чорний хід і щоразу проходив повз те місце. Вона не пам’ятає, чи казала йому про колодязь,— випередив Такер наступне питання Робін,— але це нічого не означає, правда? Власниця не могла пам’ятати кожне слово, яке йому сказала, коли минуло стільки років, правильно?.. Глупої ночі Крід міг спокійно під’їхати на фургоні з чорного ходу, зайти і... але поки я це дізнався,— заскреготів від люті бурими зубами Такер,— готель перетворився на приватну садибу, а над колодязем спорудили якусь бісову оранжерею.
— А ви не думаєте,— обережно спитала Робін,— що коли споруджували оранжерею, то помітили б...
— Та що вони можуть помітити? — агресивно спитав Такер.— Зроду не бачив, щоб будівельник давав собі зайвий клопіт, коли можна просто залити бетоном. Та й Крід же не дурний. Він би, мабуть, закидав тіла сміттям, так? Сховав якось. Тож це цілком можливо,— твердо закінчив він.— І ще є таке.
На останньому Такеровому папірці теж була мапа.
— Оце,— постукав він артритним пальцем по іншому об’єкту в колі,— будинок прабаби Денніса Кріда. Про нього є згадка в «Демоні з Райського парку». Крід одного разу сказав, що дитиною бував за містом тільки тоді, коли його возили туди.
Такер указав на велику зелену ділянку.
— І гляньте сюди. Просто за будинком починається ліс Ґрейт-Черч-Вуд, який тягнеться і тягнеться — на цілі акри. Крід знав туди дорогу. Мав фургон. Він в дитинстві грався в тих лісах. Ми знаємо, що він возив тіла до Еппінг-Форесту, бо ніяк не був з ним пов’язаний, але в сімдесят п’ятому році поліція вже постійно патрулювала той ліс, правильно? Проте Крід знав ще інший ліс, і не так уже далеко від Лондона, і мав фургон, а в фургоні — лопати. Я ставлю на те, що моя Лу й ваша лікарка або в колодязі, або в тому лісі. А нині технології не такі, як у сімдесяті. Є георадари, з якими можна подивитися, що в землі... Не так уже важко пошукати, чи немає тіла там або там — було б лише бажання.
Такер схопив мали зі столу та склав їх тремкими руками.
— От тільки,— сказав він,— бажання немає... чи не було багато років. Поліції начхати. Вони думають, що все скінчено, що більше Крід не заговорить. Саме тому з ним має поговорити саме ваш шеф. Шкода, що не я,— додав Такер,— але ви самі бачили, за кого мене має Крід...
Такер ховав мапи в кишеню, а Робін раптом помітила, що за час їхньої розмови в кав’ярні стало людно. За найближчий столик сіло троє молодиків — усі троє з бородами, ніби з едвардіанської доби. Вуха Робін, які так довго дослухалися до хрипкого голосу Такера, раптом розчули й інші звуки. Відчуття було таке, ніби з далекого минулого вона раптом перенеслася в крикливе й байдуже сьогодення. Що подумали б Марго Бамборо, Луїза Такер і Кара Вулфсон про мобільні телефони в руках у кожного, про пісню Фаррелла Вільямса, яка звучала десь неподалік, про молоду жінку з двома Гульками на голові, у футболці з комп’ютерними «теґами» на малюнку, яка несе собі каву?
— Не плач, діду,— ніжно сказала жовтокоса Лорен, обіймаючи дідуся, у якого по носі скотилася велика сльоза й упала на стіл. Переставши говорити про Луїзу та Кріда, Такер ніби зменшився.
— На всю родину це вплинуло,— сказала Лорен до Робін.— Мама й тітка Лайза завжди хвилюються, якщо я чи кузини виходимо поночі...