— Та розумію,— зітхнула Робін. Вона взяла мобільний, щоб подивитися час, і краєм ока Страйк помітив ще одне повідомлення від Морриса.— Ну, вранці ми зустрічаємося з сестрами Бейліс. Може, вони скажуть щось корисне... а ти точно хочеш піти туди зі мною? Я спокійно впораюся сама. Ти будеш ніякий після того, як усю ніч тут просидиш.
— Я потім посплю в поїзді до Труро,— відповів Страйк.— Маєш плани на Великдень?
— Ні,— відповіла Робін.— Мама запрошувала додому, але...
Що там за невисловлене продовження в цього «але»? Може, Робін домовилася зустрітися з кимсь, про кого не хоче казати Страйкові... з Моррисом?
— Гаразд, клянуся, це остання тема з Талботових нотаток, яку я підніму,— сказала Робін,— але хочу на дещо вказати перед зустріччю з сестрами Бейліс.
— Кажи.
— Ти сам казав, що з цих нотаток Талбот постає расистом.
— «Привид чорний»,— процитував Страйк,— так.
— І ще «чорна місяцівна Ліліт»...
— ...він підозрював Вілму у відьомстві.
— Саме так. Я думаю, він її справді переслідував, і дітей, мабуть, також,— сказала Робін.— Слова, якими він називає Вілму... «груба», «нечесна»...— Робін знову відкрила сторінку з трьома рогатими знаками,— і ось це, «жона ця в цьому еоні озброєна і войовнича».
— Радикальна феміністична відьма.
— Досить круто звучить,— сказала Робін,— але не думаю, що Талбот це в позитивному сенсі.
— Думаєш, доньки через це не хотіли з нами розмовляти?
— Можливо,— відповіла Робін.— Тому я думаю, що нам треба бути... делікатнішими, коли йдеться про можливі події. В жодному разі не створити враження, ніби ми в чомусь підозрюємо Вілму.
— Слушна думка, прийнято,— погодився Страйк.
— Гаразд,— зітхнула Робін, ховаючи нотатник у сумку.— Час мені йти... І що він там тільки робить? — тихо спитала вона, кинувши погляд на будинок Елінор Дін.
— Барклей думає, що він фетишист, любитель латексу.
— З таким черевом йому треба чимало тальку, щоб влізти в латексний комбінезон.
Страйк засміявся.
— Що ж, побачимося...— Робін подивилася час на мобільному,— за сім годин і сорок п’ять хвилин.
— Солодких снів,— сказав Страйк.
Ідучи геть від «БМВ», Робін знову зазирнула в мобільний — мабуть, читає есемеску від Морриса. Страйк дивився, як Робін сідає у «лендровер», за три прийоми розвертає схожу на танк машину та проїжджає повз. Прямуючи в бік Ерлз-Корту, Робін помахала йому рукою.
Страйк дістав з-під сидіння термос і згадав про той візит до зубного, через який Робін дивно бентежилася і який мав місце (Страйк тільки тепер це зрозумів), коли в Морриса був вільний день. Йому спала на думку вкрай неприємна річ: невже Робін збрехала, точно як Айрін Гіксон, і з тієї самої причини? Згадалося, як кілька місяців тому Робін згадала про свого колишнього чоловіка і його нову супутницю: «Ой, я ж тобі не казала, так? Моррисові казала».
Скручуючи кришку з термоса, Страйк аналізував поведінку Робін у присутності Морриса в останні місяці. Наче він їй не дуже подобався... але, може, то просто гра, спроба відвести увагу? Може, його партнерка і його підрядник у стосунках між собою — а сам Страйк так заклопотався, що й не помітив?
Страйк налив собі чаю, влаштувався зручніше і крізь пару від гарячого чаю кольору землі кинув похмурий погляд на зачинені двері Елінор Дін. Звісно ж, він так сердиться (сказав собі Страйк), бо треба було встановити робоче правило: партнерам не можна зустрічатися з підрядниками. Іншу причину Страйк волів не досліджувати, бо чудово знав, що з плекання таких думок не вийде нічого доброго.
53
Мов трійко віт, що розрослись розкішно
Від стовбуру, що в них життя вливає:
А стовбур щедрий, деревина пишна —
То їхня мати...
Минуло сім годин, і в холодному пласкому світлі хмарного ранку Робін, знову в своєму «лендровері», зробила гак на шляху до кав’ярні, де вони зі Страйком зустрічалися з сестрами Бейліс.
Коли Мая, середня сестра, запропонувала зустрітися в «Belgique» у Вонстеді, Робін зрозуміла, що проїде зовсім близько від Вонстед-ської рівнини, де Денніс Крід викинув тіло передостанньої з його відомих жертв: перукарки Сьюзан Маєр, яка мала двадцять сім років.
За півгодини до запланованої бесіди Робін припаркувала «лендровер» біля рядка крамниць на Алдерсбрук-роуд, а тоді перейшла вулицю і стежкою пройшла до зарослих очеретом берегів штучного озера Александра-Лейк, на хвилях якого хиталися дикі птахи. Кілька качок з надією погребли в бік Робін, але не дочекалися від неї хліба й полинули геть — акуратні, самодостатні; оніксові очі виглядали інші можливості на воді й на березі.
Тридцять дев’ять років тому Денніс Крід під покровом ночі приїхав до цього озера та скинув у воду тіло Сьюзан Маєр — без голови, без рук, оповите чорним пластиком і мотузками. Примітна асиметрична зачіска й сором’язлива усмішка забезпечили їй чільне місце на обкладинці «Демона з Райського парку».
Небо молочного кольору здавалося таким самим непрозорим, як і мілке озеро, поверхня якого була схожа на нефритовий шовк; пропливаючи, птахи лишали на гладіні м’які складки. Сховавши руки в кишені, Робін дивилася на воду й шелескі очерети, намагаючись уявити, як працівник парку побачив у воді щось чорне й вирішив, що то шмат брезенту, напнутий повітрям, а тоді підтягнув предмет жердиною, відчув його моторошну вагу й негайно пов’язав знахідку (принаймні, так він сказав журналістам, які не забарилися слідом за «швидкою» і поліцією) з тілами, які з’являлися в Еппінг-Форесті за якісь десять миль від озера.
Крід викрав Сьюзан рівно за місяць до зникнення Марго. Чи зустрілися вони в підвалі Кріда? Якщо так, то протягом короткого часу Крід утримував у підвалі трьох жінок водночас. Робін старалася не думати про те, як почувалася Андрея — чи Марго, якщо вона там таки була,— коли її притягнули до підвалу і вона побачила там таку саму жінку, прикуту до батареї, і зрозуміла, що теж перетвориться на змарніле створіння з поламаними кістками, перш ніж помре.
Андрея Гутон стала останньою відомою жертвою Кріда. Позбавляючись її тіла, він відійшов від звичного сценарію: від’їхав на вісімдесят миль від своєї оселі на Ліверпуль-роуд і скинув тіло зі скель. На той час в Еппінг-Форесті й Вонстеді постійно були присутні патрулі, й хоча Крід, очевидно, прагнув, щоб кожне скоєне Ессекським Різником убивство отримувало належне визнання (як можна було виснувати з газетних вирізок, які він збирав), він не хотів бути пійманим.
Робін глянула на годинник: час їхати на бесіду з сестрами Бейліс. Ідучи назад до «лендровера», вона думала про межу між нормальністю і божевіллям. На вигляд Крід здавався значно притомнішим, ніж Білл Талбот. Він не робив божевільних нотаток, щоб описати хід своїх думок; не стежив за льотом астероїдів у пошуках настанови: його розмови з поліцією і психіатрами були на диво ясні. Не для Кріда — віра в знаки й символи, у секретну мову, зрозумілу лише посвяченим, не для нього втеча в таємничість магії. Денніс Крід усе ретельно планував, геніально заплутував сліди в своєму білому фургончику, в поцупленому у Вай Купер рожевому пальті, іноді — в перуці, яка здаля створювала в п’яної жертви враження, ніби перед нею теж жінка — аж поки його великі долоні не затуляли їй рота.
Приїхавши на вулицю, де була потрібна кав’ярня, Робін побачила Страйка, який виходив із запаркованого неподалік «БМВ». Побачивши, своєю чергою, «лендровер», Страйк підніс руку й пішов через дорогу назустріч Робін, доїдаючи макмафін з яйцем і беконом. На підборідді в нього була щетина, під очима — фіолетові синці.
— Покурити встигну? — були його перші слова. Страйк глянув на годинник. Поки Робін вибралася з машини й ляснула дверцятами, він глянув на годинник і сам собі відповів, зітхаючи: — Ні. Ех...
Коли вони з Робін разом рушили в бік кав’ярні, він сказав Робін:
— Цей допит можеш узяти на себе. Це ж ти все розвідала. Я записуватиму. Нагадай, як їх там звати?
— Старша — Іден, депутат від партії лейбористів у Левішемі. Середня — Мая, заступниця директора в школі. Молодша — Поршія Даґлі, вона соцпрацівниця...