Страйк не знайшов, що на це заперечити; понад сумнів, подумала Робін, зауваження Іден — невідпорне. Фото єдиної чорношкірої жертви Денніса Кріда, Джекі Ейлетт, секретарки й матері, було найменшим і найтьмянішим з примарних чорно-білих портретів жертв Кріда на обкладинці «Демона з Райського парку». Темна шкіра Джекі майже зливалася з похмурою палітуркою. Найкраще зобразили шістнадцятирічну Джеральдіну Кристі й двадцятисемирічну Сьюзан Маєр — блідих, білявих.
— Коли зникла Марго Бамборо,— гаряче заявила Іден,— білих жінок з її клініки оберігали, мов порцелянових ляльок, зрозуміло? Поліція їм, чорт забирай, мало не слізки підтирала. А з мамою поводилися, мов із закоренілою шахрайкою. Отой головний детектив, як його...
— Талбот? — підказала Робін.
— «Що ти приховуєш? А ну кажи, я знаю, ти щось приховуєш».
В уяві Робін постала містична фігура Ієрофанта. Хранитель секретів з таро Тота носив шафранові шати й сидів верхи на бику («карта співвідноситься зі знаком Тільця»), а перед ним стояла удвічі менша чорна жриця з заплетеним, як у Маї, волоссям («Перед ним — жона, мечем оперезана; вона втілює Багряну Жону...»). Що було першим: Талбот поклав перед собою карту, що повідомляла про таємничість, чи інстинкт детектива підказав йому, що перелякана Вілма бреше?
— Коли він допитував мене...— почала Іден.
— Талбот допитував вас? — різко спитав Страйк.
— Так, прийшов без попередження до крамниці, до мене на роботу,— сказала Іден, і Робін зрозуміла, що в її очах блищать сльози.— В клініці хтось бачив ту анонімку, яку надіслали Бамборо. Талбот дізнався, що тато сидить і що він чув: мама прибирає у лікарки. Талбот пішов до всіх чоловіків з нашої родини й кожного спробував звинуватити в написанні листів з погрозами, а потім добрався до мене й почав ставити дивні питання про всіх моїх рідних чоловічої статі. Хотів знати, коли вони були в той чи в інший день, питав, чи дядько Маркус колись ночував не вдома. Він навіть спитав у мене, які в тата й дядька Маркуса...
— Знаки Зодіаку? — спитала Робін.
Іден була вражена.
— А ви це звідки знаєте?
— Талбот лишив нотатник. Там повно окультних записів. Він намагався розкрити справу за допомогою таро й астрології.
— Астрології? — перепитала Іден.— Чортової астрології?
— Талботові не слід було допитувати вас без дорослих,— сказав Страйк.— Скільки вам було років, шістнадцять?
Іден розсміялася детективу в обличчя.
— З білими дівчатками, може, і не слід так робити, але ми ж інші, ви хоч слухаєте? Ми міцніші. Грубіші! Окультизм,— мовила вона, повертаючись до Робін,— так, у цьому є сенс, бо він мене питав про обею. Знаєте, що це таке?
Робін похитала головою.
— Це чари, які практикували на Карибах. Походять із Західної Африки. Ми всі народилися в Сатерку, але ні, для інспектора Талбота ми були чорними язичниками! Він мене завів до підсобки та ставив питання про криваві ритуали, про чорну магію. Я страшно злякалася, не розуміла, до чого він править. Думала, що він говорить про маму та про кров на підлозі, натякає, що то вона вколошкала доктора Бамборо.
— У нього був гострий психоз,— пояснила Робін.— Саме тому його зняли зі справи. Він думав, що полює на диявола. Ваша мама не єдина жінка, у якій він шукав надприродні здібності... але він таки був расистом,— тихо додала Робін.— Це видно з його нотаток.
— Ти не казала, що поліція приходила до тебе на роботу,— мовила Поршія,— Чому ти мовчала?
— А нащо говорити? — озвалася Іден, сердито витираючи очі.— Мама вже й так була хвора від стресу, дядько Маркус кричав на мене, мовляв, мама навела поліцію на нього і хлопців, а я страшенно боялася, що коли він дізнається, що детектив приходить до мене на роботу, він подасть скаргу,— а нам тільки цього бракувало. Боже, це був такий кошмар,— додала Іден, на мить приклавши руки до мокрих очей,— це був суцільний кошмар.
Поршія ніби хотіла якось утішити старшу сестру, але в Робін склалося враження, що це виходить за рамки їхніх звичайних стосунків. І молодша не знає, як до такого підступитися. За хвильку Поршія промимрила:
— Треба до вбиральні.
Вона відсунула стілець і зникла в туалеті.
— Я не хотіла, щоб Порш сьогодні приходила,— сказала Мая, щойно по молодшій сестрі зачинилися двері. Вона тактовно не дивилася на старшу, яка намагалася вдавати, що не плаче, а сама потай витирала сльози.— Їй не треба цього стресу. Вона тільки після хіміотерапії.
— Як вона? — спитав Страйк.
— Слава Богу, минулого тижня підтвердили, що все чисто. Вже хоче вертатися на роботу на неповний день. Мені здається, що ще зарано.
— Вона соцпрацівниця, так? — спитала Робін.
— Так,— зітхнула Мая.— Щоранку сто повідомлень від людей у відчаї, а як до когось не дійдеш, отримаєш на горіхи. Не знаю, як вона це робить. Але вона точно як мама, викапана. Завжди була маминою донею, а мама — її героїня.
Іден щось гмикнула — незрозуміло, погоджуючись чи ні. Мая її проігнорувала. Виникла коротка пауза, а Робін подумала про заплутаність родинних зв’язків. Війна між Вілмою та Джулзом ніби знайшла спадкоємиць у наступному поколінні.
Двері туалету відчинилися. Повернулася Поршія. Замість сісти біля Робін, вона обігнула Страйка, протиснула широкі стегна за сполоханою Маєю, яка підсунула стілець ближче до столу, й опинилася біля Іден. Тицьнувши їй у руку жменю туалетного паперу, Поршія обійняла старшу сестру пухкою рукою і цьомнула в маківку.
— Ти що робиш? — хрипко спитала Іден і не відштовхнула сестрину руку, а затримала. Краєм ока Робін бачила, як Страйк удає, ніби читає записник.
— Та дякую тобі,— ніжно відповіла Поршія, знову поцілувала сестру й відпустила.— Що погодилася це зробити. Я знаю, що ти цього не хотіла.
Всі трохи сполохано помовчали, а Поршія обійшла стіл і повернулася на своє місце біля Робін.
— Ви їм сказали останнє? — спитала в Маї Поршія, поки Іден сякалася в папір.— Про маму й Бетті Фуллер?
— Ні,— відповіла Мая, яку, здавалося, глибоко шокував побачений акт примирення, свідком якого вона щойно стала.— Мама розповідала тобі, тож ти маєш розказати.
— Авжеж,— відповіла Поршія і розвернулася до Страйка й Робін.— Це, власне, останнє, що нам відомо, і воно може нічого й не означати... але ви вже знаєте все інше, тож знайте й це.
Страйк чекав, тримаючи ручку напоготові.
— Мама розповіла мені це незадовго до того, як вийшла на пенсію.Їй цього не можна було робити, бо йшлося про клієнтку, але коли ви почуєте, про що мова, ви зрозумієте. Коли мама стала соцпрацівницею, то так і працювала в Клеркенвеллі. Всі її подруги там жили, вона не хотіла нікуди переїжджати. Тож вона дуже близько знала місцеву спільноту. Одна з родин, з якими вона працювала, жила на Скіннер-стріт, неподалік клініки Святого Івана...
— Скіннер-стріт? — перепитав Страйк. Назва була знайома, але він не міг пригадати звідки. Однак Робін одразу зметикувала, звідки їм відома вулиця Скіннер-стріт.
— Так. Там жили такі собі Фуллери. Мама розповіла, що в них був букет проблем: і наркозалежність, і домашнє насильство, і кримінал, і що хочете. Головою родини, якщо її можна так назвати, була бабуся — жінка сорока з чимось років, яка заробляла на життя проституцією. Її звали Бетті, й, за маминими словами, вона була ніби місцеве бюро новин — якщо вас цікавили новини з життя суспільного дна. Фуллери жили в Клеркенвеллі споконвіку. И ось одного дня Бетті сказала мамі таке... хотіла подивитися, як вона зреагує: «Щоб ти знала, то не Маркус відіслав тій лікарці листа з погрозами».
— Маму наче грім уразив,— сказала Поршія.— Спершу вона була вирішила, що Маркус ходив до Бетті як клієнт... так, я знаю, він цього не робив,— швидко додала вона, зупиняючи Іден, яка вже розтулила рота.— Мама й Маркус на той час не розмовляли вже багато років. Але все виявилося безневинно: Бетті познайомилася з Маркусом, бо його церква вирішила охопити нову паству. Він приніс Фул-лерам частування на честь свята жнив і намагався умовити Бетті прийти на службу. Бетті зметикувала, що Маркус пов’язаний з мамою, бо мама так і носила прізвище Бейліс, і заявила, що знає, хто насправді погрожував Марго Бамборо... і що той, хто писав записки, і той, хто її убив,— одна особа. Мама спитала: «І хто то?» А Бетті на те заявила, що коли скаже, то вбивця Марго і її теж уб’є.