— Дуже люблю,— сказала Робін.
— Так,— кивнув Лука.— І я люблю. Сам шіштьох маю.
— Ого! — здивувалася Робін.— Шістьох!
— Так. І я не такий, як він,— сказав Лука, через голову Робін дивлячись на батька, який так і роззявляв рота.— Він нами не цікавившся, поки не повироштали. А я малих обожнюю.
— Ой, і я,— пристрасно погодилася Робін.
— Машина жіб’є, то, може, він поцікавитьшя, отаке в наш було дитиншство,— повідомив Лука.— Мого брата Марко й жбила, як мав дванадцять років.
— О ні,— ввічливо жахнулася Робін.
Лука грався з нею, видобуваючи правильні відповіді; обоє розуміли, що вона боїться і не попросить його відійти — боїться того, на що він здатен. Тепер його посмішку викликало її удаване співчуття до давньої аварії, в яку потрапив його брат Марко.
— Так, тато шидів ж Марко в лікарні три тижні пошпіль, поки його життя було в небежпеці,— сказав Лука.— Принаймні я так думаю, що він шидів там жаради Марко. Може, жаради медшештер. У штарі часи,— додав Лука, знову змірявши Робін поглядом,— вони ношили чорні панчохи.
Робін знову почула кроки й цього разу благала: «Тільки б сюди!» Цю молитву було почуто. За Лукою прочинилися двері, вдаривши його в спину. Повернулася клишонога білявка.
— Ой, вибачте, містере Риччі,— сказала вона, а Лука відступив убік.— Ой,— повторила вона, побачивши Робін.
— Він стогнав,— повторила вона, показавши на Гнійного в кріслі.— Вибачте, треба було... я подумала, йому зле чи шо...
І ніби по команді Гнійний Риччі застогнав — понад сумнів, заперечуючи її слова.
— Так-так, він так робить, коли щось хоче,— сказала нянечка.— Мабуть, уже готові до вбиральні, містере Риччі?
— Хай шере беж мене,— зі смішком сказав Лука Риччі.— Я йому тільки подарунок на четвер жаніс.
Робін уже вийшла, але, на свій жах, не пройшла і трьох кроків, як до неї приєднався Лука, легко її наздогнавши.
— Не будеш прощатишя з Шеді? — спитав він, коли проходили повз двері місіс Седі О’Кіф.
— Та вона заснула, сердешна, поки я в неї була,— сказала Робін.— Ще й так міцно.
Вони спустилися сходами. Лука тримався позаду Робін; вона відчувала його очі, ніби лазерні промені, у себе на шиї, ногах, сідницях.
За три хвилини (але здавалося, що минуло аж десять) спустилися на перший поверх. Алебастровий Ісус у натуральну величину сумно дивився на вбивцю і на самозванку, які йшли до дверей. Робін тільки поклала руку на клямку дверей, як Лука її зупинив:
— Зажди, Ванешо.
Робін обернулася. На шиї тремтів пульс.
— Треба ж випишатишя,— нагадав Лука та простягнув їй ручку.
— Ой, забула,— задихано захихотіла Робін.— Я ж казала... вперше тут.
Вона нахилилася над журналом. Просто під її першим підписом стояв підпис Луки: «лука риччі».
У колонці «Коментарі» він написав таке:
приніс йому цукерки до дня народження в четвер. Подаруйте вранці 25 липня
Робін розписалася нижче його підпису й розвернулася до дверей. Лука притримав їх для неї.
— Дуже дякую,— видихнула вона й вислизнула повз нього на свіже повітря.
— Тебе кудиш підвежти? — спитав Лука, спинившись на вершечку сходів.— У мене машина жа рогом. «Аштон-мартин».
— Ой ні, але дуже дякую,— відповіла Робін.— Я на зустріч з хлопцем.
— Тоді поводьшя чемно,— порадив Лука Риччі.— А як хочеш нечемно, то штережишя, ха-ха-ха.
— Так-так! — дико закивала Робін.— Ой, а вам гарно відпочити у Флориді!
Він помахав їй рукою і, насвистуючи, пішов геть. Робін рушила у протилежний бік. У голові паморочилося від полегшення. Вона ледве змусила себе не бігти.
Вийшовши на майдан, Робін сховалася за бузком і ще півгодини стежила за домом опіки. А коли напевно пересвідчилася, що Лука Риччі справді поїхав, розвернулася і пішла туди.
62
Бува, скорботи розуму зціляє
Бальзам, якого страдник не шукає.
Робін готувалася до скандалу, але такої сварки зі Страйком у неї ще не було. Того вечора в офісі вони сперечалися цілу годину, але гнів Страйка на те, ще вона пішла до Гнійного Риччі, коли він прямо й чітко заборонив це робити, не вщухав; урешті-решт Робін просто схопила сумку, не дослухавши Страйка, вибігла й ляснула по собі скляними дверима. Страйк дивився на них і жалкував, що Робін не розбила скло, бо тоді можна було б виставити їй рахунок.
Нічний сон хіба що зовсім трохи пом’якшив гнів Страйка. Так, між нинішніми діями Робін і тим учинком, за який три роки тому він вигнав її з роботи, були серйозні розбіжності: наприклад, вона не сполохала об’єкт, він не втік і не сховався. Також за двадцять чотири години не з’явилося жодних натяків на те, що родина Риччі чи персонал дому опіки запідозрили у Ванессі Джоне не ту, за кого вона себе видавала. І найголовніше (але цей факт більше ятрив, ніж заспокоював): Робін тепер партнер у фірмі, а не підрядниця на контракті. Це вперше Страйк глянув у вічі твердому факту: якщо їхні шляхи розійдуться, він матиме купу юридичних і фінансових труднощів. Це буде практично розлучення.
Страйк і не хотів розставатися з Робін, але відкривши, що сам ускладнив цей варіант, тільки ще більше розлютився. Стосунки між ними лишалися напруженими протягом двох тижнів після її візиту до Дому опіки Святого Петра, аж поки вранці першого серпня Робін не отримала повідомлення, в якому Страйк просив її облишити спроби подружитися з секретаркою Мутного й повертатися до офісу.
Увійшовши до кабінету, Робін побачила, що Страйк сидить за партнерським столом, обклавшись матеріалами справи Бамборо з архіву поліції. Страйк звів на неї очі, відзначив, що сьогодні волосся й очі в Робін власні, і коротко пояснив:
— Дзвонили клієнти щодо Мутного. Вони закривають справу за браком результатів.
— О ні,— сказала Робін, опустившись у крісло навпроти.— Вибач, я так старалася достукатися до цієї...
— А ще з нами хочуть говорити Анна й Кім. Я домовився про конференц-дзвінок на четверту.
— Вони не...
— Згортають справу? — без емоцій спитав Страйк.— Можливо. Як я зрозумів, друзі запросили їх на спонтанний відпочинок у Тоскані. Вони хочуть поговорити з нами перед від’їздом, бо до п’ятнадцятого ще не повернуться.
Запала довга мовчанка. Страйк ніби більше не мав що сказати й почав перекладати папери у справі Бамборо.
— Корморане,— покликала Робін.
— Що?
— Прошу, поговорімо про Дім Святого Петра.
— Я уже сказав усе, що мав на цю тему,— відповів Страйк, беручи аркуш зі свідченнями Рубі Елліот про двох жінок, які вовтузилися під дощем, і вдаючи, що читає.
— Та не про те, що я туди пішла. Я вже сказала...
— Ти обіцяла не наближатися до Риччі.
— Я «погодилася» не наближатися до Риччі,— заперечила Робін і намалювала в повітрі лапки,— точно так само, як ти «погодився», що не скажеш поліції, де взяв плівку з горища Грегорі Талбота.
Чудово знаючи, що за дверима працює Пат, Робін говорила тихо.
— Я пішла не для того, щоб тобі щось довести: я взагалі лишила його тобі, пам’ятаєш? Але це треба було зробити, а ти не міг. Може, ти не помітив, але я маскуюся значно краще за тебе.
— До цього питань немає,— відповів Страйк, відкидаючи свідчення Рубі Елліот і беручи опис Тео від Глорії.— Мене зачепило, і ти це збіса добре знаєш, що ти мені не сказала, коли зібралася...
— А ти мені дзвониш що три секунди й радишся, як діяти далі? Ти зовсім не проти, щоб я виявляла ініціативу, коли це зручно...
— Лука Риччі відсидів за те, що пускав струм людям через геніталії, Робін! — не витримав Страйк і вже не вдавав, ніби його цікавить опис Тео.
— Скільки ще разів ми будемо це обговорювати? Ти думаєш, я зраділа, коли він зайшов? Та я б ніколи в житті туди не пішла, якби думала, що він припхається! Але факт такий...
— ...це не факт...
— ...якби я не...
— ...це теорія...
— Яка це в біса теорія, Страйку, це реальність, а ти просто вперся, мов баран!