— Гаразд,— нарешті буркнув він.— Я б не обрав незнання.
Він зробив над собою величезне зусилля.
— Ти збіса добре впоралася.
— Дякую,— озвалася Робін, якій стало і приємно, і трохи лячно.
— Але домовмося... будь ласка... що в майбутньому ми будемо такі речі обговорювати. Добре?
— Якби я тебе спитала...
— Так, я міг сказати «ні» і був би неправий, і наступного разу я про це пам’ятатиму, зрозуміло? Але ти мені сама постійно кажеш, що ми партнери, тож я буду вдячний...
— Гаразд,— мовила Робін.— Так. Будемо таке обговорювати. Вибач, що нічого не сказала.
У цю мить Пат постукала в двері та прочинила їх.
— У мене на лінії пані Фіппс і пані Салліван.
— З’єднайте, будь ласка,— сказав Страйк.
Робін почувалася так, ніби прийшла на оголошення невтішного діагнозу, і вирішила, що нехай з Анною і Кім говорить Страйк. Страйк методично розповів парі про всі допити, які агенція провела протягом останніх одинадцятьох з половиною місяців, повідав таємниці, що їх розкрили вони з Робін, і виклав обережні висновки, яких вони дійшли.
Він розповів, що Айрін Гіксон мала короткий роман з колишнім бойфрендом Марго, що обоє про це брехали і що Сатчвелл боявся — Марго розповість поліції про певні обставини смерті його сестри; що прибиральниці Вілми ніколи не було в Брум-Гаузі, а історія про Роя в садку — майже напевно неправда; що листи з погрозами існували, але (погляд на Робін) детективам не вдалося дізнатися, хто їх писав; що Джозеф Бреннер був значно неприємнішим типом, ніж усі уявляли, але причин пов’язувати з ним зникнення Марго немає; що Глорія Конті, остання, хто бачив Марго живою, нині у Франції і відмовляється говорити; і що Стів Датвейт, підозрілий пацієнт Марго, безслідно зник. Урешті-решт Страйк повідомив, що вони дізналися, кому належав фургон, який бачили неподалік Клеркенвелл-Ґріну у вечір зникнення Марго,— і що власник точно не Денніс Крід.
Єдиним звуком, який порушував тишу після того, як Страйк закінчив, було сичання колонки в нього на столі, яке вказувало, що зв’язок не урвався. Робін чекала на відповідь Анни й раптом зрозуміла, що її очі повні сліз. Вона так хотіла дізнатися, що сталося з Марго Бамборо!
— Ну... ми знали, що це буде важко,— нарешті сказала Анна.— Якщо не неможливо.
Робін чула, що Анна теж плаче. Їй краялося серце.
— Мені дуже прикро,— офіційним тоном промовив Страйк.— Дуже прикро, що не маємо для вас кращих новин. Утім, Датвейт справді становить інтерес, і...
— Ні.
У твердому запереченні Робін упізнала Кім.
— Ні, вибачте,— сказала писхологиня.— Ми домовилися про один рік.
— Власне, є ще два тижні,— почав Страйк,— і якщо...
— У вас справді є підстави вірити, що ви знайдете Стіва Датвейта за два тижні?
Почервонілі очі Страйка зустрілися з повними сліз очами Робін. — Ні,— визнав він.
— Як я написала в листі, ми їдемо у відпустку,— сказала Кім.— Поки не знайдене тіло Марго, завжди буде ще один кут зору, ще одна людина, яка щось знає, і як я казала на початку, ми не маємо стільки грошей і, правду кажучи, стільки душевних сил, щоб це тягнулося вічно. Думаю, буде краще... ясніше... якщо ми приймемо ваші результати за найкращий фінал і подякуємо за зусилля, яких ви, понад сумнів, доклали. Це була корисна ініціатива, навіть якщо і... власне, завдяки вашому візиту стосунки Анни й Роя значно покращилися. Йому буде приємно почути, що прибиральниця визнала: він не міг того дня ходити.
— Що ж, чудово,— сказав Страйк.— Мені тільки прикро...
— Я знала,— промовила Анна, і її голос тремтів,— що це буде... майже неможливо. Але принаймні я спробувала.
Коли Анна закінчила дзвінок, у кімнаті запанувало мовчання. Нарешті Страйк мовив:
— Я в туалет.
Він підвівся і вийшов.
Робін теж підвелася і почала збирати ксерокопії з матеріалів поліції. Важко було повірити, що це кінець. Склавши папери в охайний стос, вона сіла й почала знову перебирати їх, сподіваючись побачити щось — будь-що! — що вони могли проґавити.
Зі свідчень Глорії Лосонові:
Невисока, чорнява, міцної статури жінка, схожа на циганку. Не старша, ніж двадцять років. Зайшла сама і сказала, що їй дуже боляче. Назвалася Тео. Прізвища я не розчула й не просила повторити, бо було видно, що їй потрібна невідкладна допомога. Вона трималася за живіт. Я попросила її почекати й пішла спитати, чи доктор Бреннер її прийме, бо в доктора Бамборо були пацієнти.
Зі свідчень Рубі Елліот Талботові:
Я побачила їх біля таксофону, дві жінки, ніби боролися між собою. Висока, у плащі, висіла на меншій, на якій був пластиковий каптур від дощу. Наче то були жінки, але облич я не бачила. Мені здалося, що одна намагається змусити другу йти швидше.
Зі свідчень Дженіс Бітті Лосонові:
Я спілкувалася з містером Датвейтом після того, як його побили, але не можу сказати, що ми дружили. Він розповів мені, що дуже засмутився, коли його подруга вкоротила собі віку. Розповів, що страждає від мігреней. Я вирішила, що то тиск. Я знаю, що він був на вихованні, але імен своїх прийомних матерів він мені не казав. Він ніколи не говорив зі мною про доктора Бамборо, тільки казав, що звернувся до неї щодо мігреней. Він мені не казав, що збирається виїхати з Персиваль-Гаузу. Я не знаю, куди він поїхав.
Зі свідчень Айрін Гіксон Лосонові:
Доданий чек доводить, що того дня я була на Оксфорд-стріт. Мені дуже прикро, що я одразу не сказала, де була, але мені було дуже соромно визнати, що я збрехала заради вихідного.
До свідчень додавалася ксерокопія чека Айрін: «Маркс&-Спенсер», три позиції на загальну суму 4 фунти 73 пенси.
Зі свідчень Джозефа Бреннера Талботові:
Я вийшов з клініки в звичайний час, пообіцявши сестрі, що буду вдома на вечерю. Доктор Бамборо люб’язно погодилася прийняти невідкладну пацієнтку, оскільки пізніше мала зустрітися неподалік з подругою. Я не знав, що в доктора Бамборо були якісь негаразди в особистому житті. Наші стосунки були винятково професійні. Не знаю ні про кого, хто міг би зичити їй зла. Пригадую, що один з пацієнтів надіслав їй маленьку коробку цукерок, але не мозку впевнено сказати, що то був Стівен Датвейт. Я не знаю містера Датвейта. Пам’ятаю, що доктор Бамборо була не рада, коли Дороті передала їй цукерки, і попросила Глорію, реєстраторку, викинути їх у смітник, але потім сама дістала звідти коробку. Вона страшенно любила солодке.
Страйк зайшов до офісу й кинув на стіл перед Робін п’ятифунтову банкноту.
— Це ще до чого?
— Ми заклалися,— нагадав Страйк,— на те, чи вони подовжать контракт, якщо ми знайдемо цікаві зачіпки. Я казав, що так. Ти — що ні.
— Я цього не візьму,— мовила Робін, не торкаючись грошей.— Ми ще маємо два тижні.
— Вони щойно...
— Вони заплатили за два місяці. Я не зупинюся.
— Я що — незрозуміло сказав? — насупився Страйк, дивлячись на неї згори вниз.— Ми облишили Риччі.
— Я знаю,— сказала Робін.
Вона знову глянула на годинник.
— Я за годину маю змінити Енді. Час іти.
Коли Робін пішла, Страйк склав ксерокопії поліційних матеріалів у коробки, які так і стояли під столом, а тоді вийшов у приймальню, де сиділа Пат з вічною електронною цигаркою у зубах.
— Ми втратили двох клієнтів,— сказав їй Страйк.— Хто наступний у переліку очікування?