— Тут ти не помиляєшся,— зітхнула Джемма.
— Але у «Вінфрі-н-Г’юзі» не так, ні? — мовила Робін.— Чи теж повно падлюк?
— Ну...
Цієї миті підійшов бармен, щоб узяти в Джемми замовлення. Отримавши великий келих червоного вина, секретарка зробила ковток і мовила:
— Як по правді, там непогано. Залежить, на кого працюєш. Я — особиста секретарка одного з великих босів. Робота цікава.
— Приємний чоловік? — буденно запитала Робін.
Джемма зробила кілька ковтків і нарешті відповіла:
— Він... нормальний. Котре лихо менше, те й обираєш, правда? Мені подобається робота, подобається компанія. У мене там добра платня й багато друзів... от чорт!..
Її сумочка зіслизнула зі стільця. Поки Джемма нахилилася її підняти, Робін, чий погляд блукав морем кремових, бежевих і сірих відтінків, раптом побачила Сола Морриса.
Він щойно зайшов у бар — у костюмі, розстебнутій на шиї сорочці та з неймовірно самовдоволеною посмішкою на вустах. Він роззирнувся, помітив Джемму й Робін завдяки яскравим сукням — і застиг. Секунду-дві вони з Робін просто витріщалися одне на одного, а потім Моррис рвучко розвернувся й поквапився геть з бару.
Джемма знову сіла на стільці рівно, поклавши для надійності сумку на коліна. Мобільний, який вона лишила на стійці, засвітився.
— Енді? — швидко відповіла Джемма.— Ага... ні, я вже тут...
Довге мовчання. Робін чула голос Морриса. Він говорив тим самим лестивим тоном, яким намагався затягнути її в ліжко, з усіма своїми інфантильними жартиками і «я тебе не засмутив?».
— Гаразд,— сказала нарешті Джемма, і вираз її обличчя посуворішав.— Гаразд. Я просто... Я зараз зітру твій номер з телефону і скажу тобі... ні, я ось що тобі скажу... ой, та просто йди в сраку!
Вона натиснула відбій, щоки в неї розчервонілися, а вуста тремтіли.
— Ну чому,— сказала вона,— вони хочуть, щоб їх і далі вважали милими, навіть коли поведуться як покидьки?
— Самій цікаво. Твій хлопак? — спитала йоркширська Робін.
— Ага,— підтвердила схвильована Джемма.— Шість місяців зустрічалися. А потім одного вечора він мене просто продинамив, без жодного пояснення. Потім він ще кілька разів з’являвся — переважно, хотів перепихнутися,— докинула вона, роблячи ще великий ковток вина.— І нарешті взагалі мене кидає. Я вчора йому написала, кажу: слухай, я лише хочу зустрітися, лише хочу отримати пояснення...
— Оце справжній паразит,— мовила Робін, чиє серце закалатало від ідеальної перспективи поговорити по душах.— Агов,— гукнула вона до бармена,— можна нам ще по келиху вина й меню, будь ласка?
І після цього добувати з Джемми зізнання стало для Робін легко, як горішки гризти. Після трьох келихів вина вкупі з підтримкою і розумінням від нової йоркширської подружки, такої кумедної; після тарілки курятини з мамалиґою і ще пляшки вина («Ага, а чому в біса ні?»), Джемма легко перейшла від поганої поведінки «Енді» до непристойного й недозволеного лапання з боку шефа, який так на неї напосідався, що вона вже готова була звільнитися.
— А у відділ кадрів ти не можеш піти? — запитала Робін.
— Він каже, ніхто мені не повірить через те, що сталося, коли ми торік їздили на курси... хоча... Як по правді, я толком і не знаю, що там сталося,— мовила Джемма і, відвівши погляд, пробурмотіла,— тобто... секс був... але я була не при собі... п’янюча...ну тобто, це було не... ну розумієш... не зґвалтування, цього я не кажу...
— А ти хіба була в змозі надати згоду? — спитала Робін, яка більше не сміялася. Вона випила тільки пів келиха вина.
— Ну, ні... але... ні, через це я проходити не збираюся,— відтяла Джемма, червона й готова розплакатися.— Тільки не поліція, о Боже, ні... він — велике цабе, може дозволити собі найкращих адвокатів... і якщо я не виграю, як я отримаю нову роботу в Сіті?.. Суд і газети... і взагалі, все одно вже запізно... люди мене бачили... як я виходжу з його номера. Я вдала, що все нормально. Довелося: мені було так соромно!.. Плітки після того не вщухають. Ми обоє заперечували, що між нами щось було, тож який вигляд я тепер матиму, якщо...
— Енді сказав, що не слід мені заявляти на шефа,— додала Джемма, виливаючи в келих залишки вина з пляшки.
— Справді?
— Ага... я йому розповіла, коли ми вперше переспали... розумієш, це був перший секс у мене після того випадку... і він сказав: «Ага, ліпше мовчи про це... тобі тільки гірше буде, а він напевно зіскочить...» Він раніше працював у поліції, Енді, він усе знає про такі речі.
«Ну ти й покидьок, Моррисе!»
— Ні, якщо я комусь щось і розповім,— мовила Джемма, мов у тумані,— то це про кляту торгівлю внутрішньою інформацією... О так... ніхто не знає, крім мене...
За годину Робін і Джемма вийшли на сутінкову вулицю; Робін практично тримала Джемму, бо та без підпірки повсякчас осідала.
Почекавши десять хвилин, їй вдалося спіймати таксі й завантажити в нього п’янючу Джемму.
— Ходімо в суботу на гульки! — гукнула Джемма до Робін, намагаючись притримати дверцята, які Робін уже почала зачиняти.
— Чудова ідея! — сказала Робін, яка дала секретарці вигаданий номер.— Подзвони мені!
— Ага, подзвоню... дуже дякую за вечерю!
— Нема за що! — відповіла Робін і нарешті спромоглася захряснути дверцята, а Джемма махала їй, поки таксі не завернуло за ріг.
Робін розвернулася і швидко пішла тротуаром, проминаючи «Він-трі». Коли вона проходила повз, до неї засвистів парубок у костюмі.
— Ой, та йди в сраку,— буркнула Робін, дістаючи телефон, щоб подзвонити Страйкові.
На її подив, вона побачила, що проґавила сім дзвінків від нього. А ще вона отримала мейл, у темі якого значилося: «Крід».
— О Боже,— вголос вигукнула Робін.
Вона пришвидшила крок, воліючи забратися подалі від натовпу чоловіків у костюмах, які гуляли вулицями, побути на самоті й зосередитися. Нарешті відступивши в темний вхід до сірої офісної будівлі, вона відкрила повідомлення. Прочитавши його тричі, щоб остаточно пересвідчитися, що їй не мариться, вона подзвонила Страйкові.
— Ну нарешті! — вигукнув він, відповівши після першого гудка.— Ану вгадай!
— Що?
— Я розшукав Датвейта!
— Ти — що? — охнула Робін, злякавши тверезого джентльмена з Сіті, який проходив повз у темряві, тримаючи туго згорнуту парасольку.— Як?!
— Завдяки прізвищам,— тріюмфально сказав Страйк.— І тому, що Пат слухає шлягери сімдесятих.
— Я не...
— Першого разу він узяв прізвище Джекс, правильно? Ну, сімдесят четвертого року в Террі Джекса був гучний гіт — пісня під назвою «Seasons in the Sun» — «Сонячні сезони». Сьогодні по обіді її передавали. Ми знаємо, що Датвейт уявляв себе співаком, отож я подумав: можу закластися, що саме звідси він узяв ідею назватися Джексом...
Робін чула, що Страйк ходить. Він, понад сумнів, почувався таким самим схвильованим, як і вона зараз.
— Отож я повернувся до Оукденової книжки. Він пише, що «Longfellow Serenade» у виконанні Датвейта користувалася в жінок особливою популярністю. Я пошукав, що це за пісня. Це один з гітів Ніла Даймонда. І тоді,— сказав Страйк,— я почав гутлити Стіва Даймонда... Зараз я надішлю тобі фото,— мовив Страйк,— почекай.
Робін відірвала телефон від вуха й чекала. За кілька секунд прийшло повідомлення, і Робін відкрила світлину.
Пітний червонопикий лисань років шістдесятьох співав у мікрофон. Він був у бірюзовій футболці, яка напиналася на видатному череві. На шиї в нього і тепер висів ланцюжок, але єдиним, що нагадувало нахабного парубка з зачіскою малет і широкою краваткою, були очі — такі самі темні та блискучі, як завжди.
— Це він,— сказала Робін.
— Це фото з сайту пабу в Скегнессі,— мовив Страйк.— Він досі король караоке, а ще співвласник і менеджер готелю, яким володіє разом з дружиною Донною. Цікаво,— зронив Страйк,— чи знає вона, що його прізвище не завжди було Даймонд?
— Це дивовижно! — вигукнула Робін у такому піднесенні, що рушила вулицею далі — просто щоб дати вихід енергії, яка переповнювала її.— Ти геній!
— Знаю,— сказав Страйк з натяком на самовдоволення.— Отже, ми їдемо в Скегнесс. Завтра.