— Так тобі й треба! — напівсхлипнула Донна.
— І ваша сусідка Дженіс, медсестра, подбала про...
— І зразу переметнувся до сусідки, так, Стіве? — невесело розсміялася Донна.— Медсестричка тобі рани обмила?
— Все було не так! — несподівано гаряче вигукнув Датвейт.
— Це в нього трюк такий,— мовила бліда Донна до Робін, яка досі стояла навколішках біля її стільця.— Завжди має напоготові слізливу історію. Сама на це купилася. Бідося з розбитим серцем, у якого потонула кохана... ох Боже мій,— прошепотіла Донна, хитаючи головою.— А вона була вже третя.
З істеричним смішком вона додала:
— Це наскільки ми знаємо. Може, їх було більше. Хтозна!
— Заради Бога, Донно! — знову вигукнув Датвейт. На тонкій бірюзовій футболці проступили під пахвами плями поту — Страйк буквально відчував запах його страху.— Та ну, ти знаєш мене, ти знаєш, що я ніколи нікого не скривдив!
— Дженіс каже, що порадила вам звернутися до лікаря з вашими симп...
— Хто-хто, а вона не казала мені звернутися до лікаря! — відтяв Датвейт, одним оком поглядаючи на дружину.— Мені не треба було й казати, я з власної волі пішов, бо почав непокоїтися через... головний біль і... переважно головний біль. Почувався жахливо.
— За два тижні ви шість разів приходили на прийом до Марго,— мовив Страйк.
— Мені було зле, живіт болів і все таке... ну, я хочу сказати, це дуже на мене вплинуло — Джоаннина смерть і те, що люди пліткували про мене...
— Ой, який сердега,— пробурмотіла Донна.— Господи ж ти Боже! Ти ж ненавидиш ходити до лікарів. Шість разів за два тижні?
— Донно, припини,— благально промовив Датвейт,— я почувався жахливо! А потім приходить клята поліція і представляє це так, наче я її переслідував абощо. А це все через моє здоров’я!
— Ви купували їй...
— ...шоколадні цукерки? Ні! — вигукнув Датвейт, зненацька дуже збудившись.— Якщо хтось надіслав їй цукерки, може, вам слід шукати цю людину, але то був не я! Я казав поліції, що ніколи їй нічого не купував, у нас були не такі...
— Свідки говорили, коли ви були на останньому прийомі в кабінеті доктора Бамборо, то вийшли стривожений і, можливо, сердитий,— сказав Страйк.— Що трапилося під час останнього прийому?
Датвейтове дихання почастішало. Зненацька він мало не агресивно подивився прямо Страйкові в очі.
Страйк добре розумівся на невербальних сигналах, які свідчили, що підозрюваний готовий скинути з себе тягар, незважаючи на наслідки, тож зараз зненацька відчув: Датвейт уже на межі й готовий відкритися. Страйк би все віддав, щоб опинитися з чоловіком у тихій кімнаті допитів, але, як він і боявся, дорогоцінну мить порушила Донна.
— Вона тебе відшила, так? А ти як думав, Стіве... дрібний невдаха-торгівець мав якісь шанси з лікаркою?
— Я не шукав у біса ніяких шансів! — накинувся Датвейт на дружину.— Я прийшов через своє здоров’я, я був у кепському стані!
— Він як бісовий березневий кіт,— мовила Донна до Робін,— треться у всіх за спинами. Будь-яку нагоду використає, щоб штани розстебнути. Його коханка вкоротила собі віку, а він цим скористався, щоб спокушати медсестер і лікарок...
— Я не спокушав, я був хворий!
— На цьому останньому прийомі...— знову почав Страйк.
— Не знаю, про що ви, нічого там не трапилося,— відтяв Датвейт, тепер уже уникаючи Страйкового погляду.— Лікарка просто сказала мені розслабитися.
— Наче тобі ще треба це казати, лінивий ти покидьку,— виплюнула Донна.
— Можливо,— промовив Страйк,— оскільки ви не дуже добре почуваєтеся, місіс Даймонд, я б міг поговорити зі Стівом десь наод...
— От уже ні! — вигукнула Донна.— Нізащо! Я хочу...
Вона вибухнула сльозами, похиливши плечі та сховавши обличчя в долонях.
— Я хочу все почути негайно... останній шанс...
— Донно,— жалібно мовив Датвейт.
— Не смій,— схлипувала в долоні Донна,— не смій.
— Може,— сказав Страйк, який сподівався ще повернутися до останнього прийому в Марго,— ми ще раз перевіримо ваше алібі на час зникнення доктора Бамборо?
Донна схлипувала, з очей і носа текло. Робін узяла серветку з таці біля чайника й передала їй.
Датвейт, зляканий таким станом дружини, дозволив Страйкові повернутися до ненадійного алібі на потрібний вечір, дотримуючись версії, що він сидів собі непомітно в кав’ярні, проглядаючи газети в пошуках оголошень про оренду квартир.
— Я хотів виїхати, хотів утекти від пліток про Джоанну. Просто хотів утекти.
— То бажання виїхати ніяк не пов’язане з тим, що відбувалося між вами й доктором Бамборо під час останнього прийому? — запитав Страйк.
— Ні,— відповів Датвейт, досі не дивлячись на Страйка.— Та і який тут може бути зв’язок?
— Здався, покинув думки про неї? — запитала Донна крізь мокру серветку, якою витирала очі.— Знав, що тільки дурнем себе виставив. Так само, як з тою юнкою з Лідса, так, Стіве?
— Донно, та чорт забирай!..
— Він забуває,— мовила Донна до Робін,— що він уже не колишній двадцятирічний нахаба. Ще має ілюзії п-плішивий покидьок,— схлипнула вона.
— Донно!..
— Отже, ви переїхали у Волтем-Форест,— підказав Страйк.
— Ага. Поліція. Преса. Це був кошмар,— сказав Датвейт.— Я хотів з цим покінчити, розповісти тобі п...
— Шкода, що не розповів,— жорстоко мовила Донна.— Зекономив би чимало часу й нервів.
Неначе не почувши цих слів і проігнорувавши обурений погляд Датвейта, Страйк запитав:
— А що змусило вас переїхати у Клактон-на-морі? У вас там були родичі?
— Нема в мене родичів, я виріс у притулку...
— Ой, дайте йому ще кляту скрипочку,— зронила Донна.
— Але ж це правда, так? — мовив Датвейт, уперше вибухаючи відвертим гнівом.— І я маю право казати правду про своє бісове життя, хіба ні? Я просто хотів організовувати розваги на курорті, бо я трохи співаю, і мені здавалося, це весело — заробляти на життя...
— Весело,— буркнула Донна.— Головне, щоб було весело тобі, Стіве...
— ...втекти від людей, які трималися зі мною так, наче я когось убив...
— І — бах! — сказала Донна.— Вмирає ще одна, тепер у басейні...
— Ти збіса добре знаєш, що я не причетний до того, як потонула Джулі!
— Та звідки мені знати? — мовила Донна.— Мене там не було! Це було ще до того, як ми познайомилися!
— Я показав тобі статтю в газеті! — вигукнув Датвейт.— Я показав тобі, Донно, та годі!
Він обернувся до Страйка.
— Ми з компанією випивали в шале. Ми з хлопцями грали в покер. Джулі втомилася. Вона пішла ще до того, як ми закінчили партію, хотіла повернутися до себе в шале. Йшла краєм басейну, послизнулася в темряві, вдарилася головою і знепритомніла, і...
Вперше Датвейт був по-справжньому пригнічений.
— ...і потонула. Я цього ніколи не забуду. Ніколи. Вранці, почувши крики, я в трусах вибіг надвір. Побачив її тіло, коли її діставали з басейну. Таке неможливо забути. Вона була зовсім юна. Двадцять два роки абощо. Приїхали її батьки і... це було жахливо. Жахливо. Я ніколи... що хтось може отак загинути. Послизнутися і впасти... Ага, отож... тоді я подав заяву на роботу в одному з таборів Батліна в Інголдмеллзі, це неподалік звідси. І тоді ж познайомився з Донною,— сказав він, з тривогою глянувши на дружину.
— І те, що ви поїхали з Клактона і знову змінили прізвище, зовсім не пов’язане з чоловіком на ім’я Оукден, який приїхав розпитати вас про Марго Бамборо? — поцікавився Страйк.
Донна рвучко підвела голову.
— О Боже,— зронила вона,— то навіть про Джулі все брехня?