— Ніяка не брехня! — голосно мовив Датвейт.— Я казав тобі, що ми з Джулі посварилися за кілька днів до її смерті, я казав тобі, бо потім я почувався страшенно винним! Той чоловік, той — як, ви сказали, його ім’я? Оукден? — так, він заявився і сказав, що пише книжку про зникнення доктора Бамборо. Обійшов усіх моїх колег, говорив з ними про мене, розповідаючи, що я був підозрюваним і змінив прізвище, і це звучало до біса підозріло. І Джулі страшенно розізлилася на мене, бо я не розповів їй...
— Ну, цього ти добре навчився, так, Стіве? — зронила Донна.— Тікати й ховатися — ось і все, що ти вмієш, а коли тебе викриють, просто зникаєш і знаходиш іншу жінку, якій можна поплакатися, поки вона теж тебе не викриє, і тоді...
— Містере Датвейт,— обірвав Донну Страйк,— хочу подякувати вам, що приділили нам час. Знаю, для вас це був шок, коли це все знову збурилося.
Робін приголомшено подивилася на Страйка. Він же не може покинути допит на цьому місці? Датвейти (чи то пак Даймонди, як вони себе називають) теж здавалися враженими. Страйк дістав з кишені ще одну візитівку і подав Датвейтові.
— Якщо пригадаєте ще щось,— мовив детектив,— ви знаєте, де мене шукати. Ніколи не запізно.
Коли Датвейт простягнув руку по візитівку, пісочний годинник у нього на передпліччі збрижився.
— А з ким ще ви розмовляли? — поцікавився Датвейт.
Тепер, коли випробування закінчилося, він — дивна річ — начебто не хотів його завершення. Можливо, подумала Робін, він боїться залишитися наодинці з дружиною.
— З чоловіком Марго і її родичами,— відповів Страйк, спостерігаючи за реакцією Датвейта.— 3 колишніми співробітниками, які ще живі: з доктором Ґуптою... З однією з працівниць реєстратури — Айрін Гіксон... з Дженіс Бітті, медсес...
— Як мило,— влізла Донна,— медсестра досі до твоїх послуг, Стіве...
Датвейт, який після зауваження дружини почервонів, мовив:
— А з Деннісом Крідом?
— Ще ні,— відповів Страйк.— Що ж,— він перевів погляд з чоловіка на дружину,— дякуємо, що приділили нам час. Ми це дуже цінуємо.
Робін підвелася на ноги.
— Вибачте,— тихо сказала вона до Донни,— сподіваюся, вам уже ліпше.
— Дякую,— буркнула Донна.
Поки Страйк і Робін дійшли до сходів, за дверима номеру «Лох-нагар» знову вибухнула сварка.
— Донно, любцю...
— Не клич мене любцею, ти, клятий покидьку!
— Не було сенсу продовжувати,— тихо мовив Страйк, починаючи спуск крутими сходами, застеленими шотландкою, так само повільно, як перед тим спускалася огрядна літня пані.— Він при ній цього не розповість.
— Не розповість чого?
— Ну, а це,— сказав Страйк, а на сходи луною полетіли крики Датвейтів,— і є головне питання, правда?
65
Як корабель в широкий океан
Курс прокладає, щоб мети сягнуть,
Долає вітер, течію, туман,
Які йому перепиняють путь,
І хвилі штормові його женуть,
Та здужає негоду він лиху,
І компас не дає йому звернуть,—
Отак і я на довгім цім шляху
Не змилю і його осилю без страху.
— Я зголоднів,— оголосив Страйк, щойно вони ступили на залитий сонцем тротуар біля «Аллардису».
— Ходімо перекусимо фіш-енд-чипсом,— запропонувала Робін.
— Оце ти діло кажеш,— з ентузіазмом підтримав її Страйк, коли вони рушили до Скарбро-авеню.
— Корморане, чому ти вирішив, що Датвейт щось знає?
— Хіба не бачила, як він поглянув на мене, коли я запитав його про останній прийом у Марго?
— Мабуть, я на Донну дивилася. Перелякалася, що вона кінці відкине.
— Шкода, що не відкинула,— зронив Страйк.
— Страйку!
— Він явно хотів уже щось мені розповісти, а вона все зіпсувала.
Коли вони дійшли до кінця вулиці, він мовив:
— Оце чоловік переляканий, і я не думаю, що боїться він тільки своєї дружини... Нам тут ліворуч чи праворуч?
— Праворуч,— сказала Робін, і вони звернули на Гранд-Парад і рушили повз довгу відкриту будівлю під назвою «Край розваг», у якій гуділи і миготіли відеоігри, гральні автомати-хапалки й механічні коники, на яких діти могли покататися, вкинувши монетку.— Хочеш сказати, що Датвейт винен?
— Думаю, він почувається винним,— сказав Страйк, обминаючи веселі родини й парочки, вдягнені у футболки.— У нього був такий вигляд, наче його розпирає від бажання чимось поділитися, скинути тягар.
— Якщо в нього справді були докази, чому він не розповів поліції? Тоді від нього відчепилися б.
— Можу навести одну причину.
— Він боявся людини, яка, на його думку, її вбила?
— Саме так.
— Отже... Лука Риччі? — запитала Робін.
У цей момент з глибини «Краю розваг» чоловічий голос промовив: «Біле, сім і чотири, сімдесят чотири».
— Можливо,— відповів Страйк, хоч і не надто впевненим голосом.— У ті часи Датвейт і Риччі жили приблизно в одному районі. Вірогідно, ходили в одні й ті самі паби. Гадаю, він чув плітки про те, що Риччі на неї полює. Але це не збігається з розповідями свідків, правда? Якщо Датвейт намагався її попередити, було би природніше, якби після цього здавалася стривоженою Марго, але ж ми знаємо, що це саме він вибіг з її кабінету, наляканий і занепокоєний... проте я нутром чую, що Датвейт переконаний: те, що сталося між ними на останньому прийомі, якось пов’язано з її зникненням.
Праворуч, біля входу в доглянутий парк, буяли петунії. Попереду, на острівці серед дорожнього руху, височіла шістдесятифутова годинникова башта, яка була збудована з цегли й каменю і віддалено нагадувала готичну, а сам годинник здавався мініатюрним Біг-Беном.
— А скільки взагалі закусочних у Скегнессі? — запитав Страйк, зупиняючись на жвавому перехресті біля башти. Вони з Робін стояли якраз посередині між двома закладами, які виставили столики на тротуар, а далі, за перехрестям, було видно ще дві закусочні.
— Я їх ніколи не лічила,— сказала Робін.— Мене більше цікавили віслюки. Може, сядемо тут? — запитала вона, вказуючи на найближчий вільний столик, фісташково-зелений, біля закусочної «Рибка Тоні» («Ми беремо якістю, а не ціною»).
— Віслюки? — широко всміхнувся Страйк, усідаючись на лавці.
— Щира правда,— озвалася Робін.— Будеш тріску чи пікшу?
— Пікшу, будь ласка,— відповів Страйк, і Робін пішла в закусочну замовляти.
За хвилину, чекаючи на фіш-енд-чипс — рибу з картоплею фрі — і насолоджуючись сонечком, яке пригрівало в спину, Страйк усвідомив, що й досі спостерігає за Робін, отож перевів погляд на пташину зграйку, яка тріпотіла в нього над головою. Хоча жовта огорожа, яка відділяла закусочну Тоні від закусочної Гаррі Ремзботтома, була по верху всіяна тоненькими шпичаками, щоб завадити птахам сідати на неї, жменьку крапчастих шпаків це не зупинило — птахи акуратно сиділи між шпичаків або балансували на чавунних кільцях під ними, чекаючи нагоди вхопити забуту картоплину.
Спостерігаючи за птахами, Страйк міркував, наскільки високі шанси, що Датвейт подзвонить за номером на його візитівці. Цей чоловік довгі роки ховався від свого минулого, але Страйк точно бачив на його обличчі відчай, який раніше бачив тільки у людей, що більше не могли витримати тягаря жахливої таємниці. Ліниво потираючи підборіддя, Страйк вирішив дати йому трохи часу на роздуми, а потім або знову зателефонувати йому, або навіть без попередження навідатися у Скегнесс, де Датвейта можна перестріти десь на вулиці чи в пабі, щоб Донна не завадила.
Страйк досі спостерігав за шпаками, коли Робін виклала на стіл дві полістиролові таці, дві маленькі дерев’яні виделочки і дві бляшанки кока-коли.
— Товчений горох,— зронив Страйк, дивлячись на тацю Робін, де поруч з рибою і картоплею лежала чимала порція такої собі зеленої каші.
— Йоркширська ікра,— сказала Робін, сідаючи.— Я подумала, ти такого не захочеш.
— І не помилилася,— озвався Страйк, беручи упаковку томатного соусу та з виразом, дуже схожим на відразу, спостерігаючи, як Робін занурила картоплинку в зелене місиво і з’їла.