— Розумієте, проблема в тому, якщо він під час вашого допиту зізнається ще в одному вбивстві, це зарахується вам. А Денніс такого не витримає — він не дозволить, щоб чиєсь виявилося зверху. Звісно, він дав дозвіл на ваш візит, та я гадаю, він погодився, лише щоб потішити власне еґо, особливо якщо його допитуватиме людина, про яку писали в газетах, і я гадаю, він сподівається, що зможе маніпулювати вами і зробить з вас такого собі адвоката. Він давно вже намагається вирватися з лікарні й повернутися до в’язниці.
— Мені здавалося, він відчайдушно хотів потрапити сюди?
— Колись хотів,— сказав Біджрал.— Як вам, певно, відомо, у в’язничній системі завжди існує ризик, що резонансні сексуальні злочинці зазнають нападу. Мабуть, ви читали в газетах, що якийсь чоловік мало не виколов йому око загостреним держаком ложки. Коли Денніса тільки засудили, він хотів потрапити у Бродмур, проте тоді ще не було підстав поміщати його в лікарню. Психопатію як таку вилікувати неможливо.
— Що ж змінилося?
— У в’язниці з ним дуже важко було впоратися. Він примудрився підбурити юного злочинця з синдромом Аспергера накласти на себе руки. За це його перевели в одиночну камеру. Зрештою його протримали там майже рік. Він завів звичку поночі відтворювати те, що відбувалося в підвалі на Ліверпуль-роуд: горлав цілу ніч на різні голоси — то за себе, то за жінок. Цього не могли слухати навіть наглядачі, не те що ув’язнені.
Після одинадцятьох місяців у одиночці в нього з’явилися суїцидальні думки. Спершу він оголосив голодування. Далі намагався прокусити власні зап’ястки, бився головою об стіну. Його оглянули, визнали психічно хворим і перевели сюди.
Він провів у нас кілька місяців — і тут заявив, що вдавав психічну хворобу,— це так схоже на Денніса! Ніхто ж не може бути розумнішим за нього. Та як по правді, його психічний стан, коли його щойно перевели до нас, був дуже важкий, і знадобилося багато місяців медикаментозного лікування і психотерапії, щоб він припинив ранити себе й намагатися накласти руки.
— А тепер він хоче вирватися звідси?
— Коли йому стало ліпше й він до кінця усвідомив відмінність між в’язницею і лікарнею, то був, можна так сказати, розчарований. У Белмарші він мав більше свободи. До хвороби йому дозволяли багато писати й малювати. Коли його тільки перевели, я читав його незакінчену автобіографію. Це було корисно для оцінки його стану. Він дуже добре пише як на людину майже без освіти, проте...— Біджрал сплів пальці, і Страйкові це нагадало іншого лікаря, який говорив про командну роботу, жуючи рулетики з інжиром.— Розумієте, переконати пацієнтів поговорити про їхні злочини — це зазвичай важлива частина терапевтичного процесу. Лікар намагається намацати шлях до визнання злочинів і каяття, але Денніс не відчуває ніякого каяття. Його досі збуджують думки про те, як він учинив з тими жінками, і він залюбки говорить і пише про це. Він колись ще й малював епізоди з підвалу — творив власну жорстку порнографію. Отож коли його перевели сюди, ми конфіскували всі його записи й малюнки.
Денніс винуватить нас у тому, що його інтелект погіршується, та як по правді, для сімдесятисемирічного старого він на диво кмітливий. Усі пацієнти різні, й упоратися з Деннісом допомагає сувора система заохочень і покарань. Він обирає незвичайні заохочення. Він любить шахи — навчився в Белмарші, тож іноді я граю з ним партію. Ще він любить кросворди й логічні вправи. Коли він поводиться добре, ми дозволяємо йому цим займатися... Але не думайте, що він — типовий пацієнт у нас,— серйозно додав Біджрал.— Переважна більшість психічно хворих абсолютно не має схильності до агресії — ви й самі це знаєте, я впевнений. І багато хто виходить з Бродмуру, багато кому стає ліпше. Якщо людей правильно мотивувати, якщо їм допомагати, їхня поведінка може змінитися. Наша мета — це завжди одужання. Можна ненавидіти вчинений злочин, але співчувати злочинцю. Чимало чоловіків у нас піддавалися в дитинстві жахливому насильству. У Денніса дитинство було пекельне... хоча, звісно, є чимало людей, які пройшли через те саме в дитинстві, проте ніколи не вчиняли такого, як Денніс. Як по правді, один з наших колишніх пацієнтів...
Тут почувся стукіт у двері, й зазирнула бадьора білявка.
— Ранбіре, Денніс уже готовий і чекає в кімнаті,— сказала вона і зникла.
— Ходімо? — мовив доктор Біджрал, спинаючись на ноги.— На допиті буду присутній я і хтось із Деннісових санітарів.
Разом із психіатром і жінкою, яка оголосила, що Денніс уже в кімнаті побачень, Страйк подолав ще кілька коридорів. Тут уже були двері, які доводилося відмикати й одразу ж замикати по собі. Крізь треті замкнені двері Страйк побачив опасистого чоловіка, який човгав собі у спортивних штанях, у товаристві двох санітарів, які тримали руки пацієнта за спиною. Пацієнт кинув на Страйка затуманений погляд, і трійця мовчки проминула.
Нарешті досягли безлюдного відкритого приміщення, де стояли крісла й вимкнутий телевізор. Страйк гадав, що білявка буде серед Деннісових санітарів, але помилився: вона лише представила Марвіна — кремезного чолов’ягу з татуюваннями на обох руках і видатним квадратним підборіддям, всміхнулася до Страйка, побажала йому удачі й пішла.
— Почнімо? — зронив Біджрал, і Марвін відчинив двері у спартанську кімнату, з одним вікном і білою дошкою на стіні.
Єдиним присутнім був огрядний коротун в окулярах, одягнений у джинси й чорну спортивну кофту. Він мав потрійне підборіддя, а черево дозволило йому присунутися до білого пластикового столу, за яким він сидів, не більш як на півтора фута. Якби Денніс Крід раптом перенісся на зупинку автобуса, то здавався б там звичайним старим, трохи недоглянутим, з нестриженою сивою чуприною.
(Він прикладав розпечене тавро до голих грудей секретарки Джекі Ейлетт. Він видер усі нігті на руках і ногах перукарки Сьюзан Маєр. Він вишкріб очі ще живої ріелторки Норін Стуррок, прикутої до батареї).
— Деннісе, це Корморан Страйк,— сказав Біджрал, сідаючи на стілець під стіною. Марвін лишився стояти біля нього, схрестивши на грудях татуйовані руки.
— Добридень, Деннісе,— привітався Страйк, сідаючи навпроти нього.
— Добридень, Корморане,— озвався Крід безбарвним голосом, який зберіг свій акцент — робочої людини зі Східного Лондона.
Сонячне світло падало блискучою латкою на стіл між ними й підсвічувало плями на Крідових окулярах у металевій оправі та порошинки в повітрі. За плямами Страйк побачив настільки світло-сірі райдужки, що вони просто зливалися з білками, тож величезні зіниці, здавалося, оточені білиною. Зблизька Страйк зміг роздивитися нерівний шрам від скроні до носа, який підтягував нижню ліву повіку,— слід нападу, після якого Крід мало не втратив одне око. Пухкі білі руки на столі легенько тремтіли, й обвислі вуста тремтіли теж: Страйк вирішив, що це побічний ефект від ліків.
— На кого ти працюєш? — поцікавився Крід.
— Думаю, ви зможете з мого допиту самі здогадатися,— відповів Страйк.
— То чому не скажеш? — запитав Крід, а коли Страйк не відповів, мовив: — Знаєш, це ознака нарцисизму — притримувати інформацію, щоб відчувати владу.
Страйк посміхнувся.
— Питання не в тому, щоб відчувати владу. Я просто знайомий з королівським гамбітом.
Крід поправив на носі окуляри в металевій оправі.
— Сказали тобі, що я граю в шахи, еге ж?
— Так.
— А ти граєш?
— Поганенько.
— То як королівський гамбіт стосується нашої ситуації?
— Здається, що ваш перший хід відкриває легкий шлях до вашого короля. Ви пропонуєте одразу перейти до обговорення жінки, зникнення якої я розслідую.
— Але ви гадаєте, що це трюк?
— Можливо.
Запала нетривала пауза. А далі Крід мовив:
— Тоді я скажу тобі, хто, на мою думку, тебе послав, гаразд?
— Уперед.
— Донька Марго Бамборо,— сказав Денніс Крід, пильно спостерігаючи за Страйковою реакцією.— Чоловік уже давним-давно здався, але її доньці нині, певно, трохи за сорок, і вона заможна. Той, хто вас найняв, має гроші. Ви коштуєте недешево. Я все про вас читав у газетах.