«Думай про щось інакше».
Вона зиркнула на годинник. Де ж Барклей? Як по правді, Робін приїхала дуже рано, тож офіційно Барклей ще не запізнюється, але їй не подобалося стояти тут самотою, намагаючись не думати про те, що вони зараз збираються зробити.
Одного разу майже на тому самому місці, де нині стоїть Робін, спостерігаючи за машинами на Клеркенвелл-роуд, стояла Тео — Тео з сережками «кучі», у якої болів живіт і яка чекала на сріблястий фургон, що забере її. Досі лишається загадкою, чому Тео згодом так і не обізвалася, чому не зробила цього з удячності до жінки, яка прийняла її без запису,— бодай щоб викреслити себе з переліку підозрюваних і щоб Талбот не йшов хибним слідом. Але, звісно, це тільки в тому разі, якщо Тео відчувала вдячність. Ніхто до кінця не може знати, що відбувається між лікарем і пацієнтом у кабінеті: це ж світський еквівалент сповідальні. Думки Робін перекинулися на Датвейта, коли нарешті вона побачила Барклея, який наближався з торбою в руках. Коли він опинився зовсім поряд, Робін почула з торби брязкіт інструментів.
— У мене справжнє дежавю,— сказав він, зупиняючись біля Робін.— Хіба ми вже з тобою не відкопували тіло?
— Те, що ми збираємося зробити, не зовсім відкопування,— відповіла Робін.
— Які новини?
— Він вийшов,— мовила Робін.— Страйк каже, нам слід дочекатися, поки він повернеться.
— А тут що? — поцікавився Барклей, кивнувши на пакет у руці Робін.
— Шоколадне печиво,— пояснила Робін.
— Підкуп?
— Можна і так сказати.
— А Страйк...
— Ще ні. Він уже на позиції, але хоче, щоб ми...
Робін почекала, поки гурт молоді, на вигляд студентів, пройшов і вже не міг її почути.
— ...спершу виконали свою частину справи. Ти задоволений,— провадила Робін, до останнього намагаючись не думати про те, що на них очікує,— результатами референдуму?
— Ага, але не сподівайся,— похмуро сказав Барклей,— що це кінець. Цей клятий покидьок Камерон грає на руку шотландським нацикам. «Англійські голоси за англійські закони» — і це за день по тому, як Шотландія вирішує лишитися? Не можна боротися з бісовим націоналізмом за допомогою бісового націоналізму. Йому пора витягнути голову з Фараджевої дупи... а це не наш хлоп іде?
Робін озирнулася. В кінці Албемарл-вею показався силует — чоловік з двома повними торбами йшов трохи дивно, перевальцем. Він зупинився біля дверей, поставив покупки, устромив ключа в замок, знову підняв покупки, переступив поріг і зник з очей.
— Це він,— сказала Робін, а в нутрі у неї все затремтіло.— Ходімо.
Пліч-о-пліч вони дійшли вулицею до темно-синіх дверей.
— Він лишив ключа в замку,— тицьнув Барклей.
Робін саме збиралася подзвонити у дзвоник, коли двері відчинилися і знову показався Самайн Аторн. Блідий, з великими вухами й мишастим волоссям, з трохи розтуленими вустами. Він був у спортивній кофті з Бетменом. Він збентежився, побачивши двох людей у себе на порозі, кліпнув і звернувся до лівого плеча Робін:
— Я лишив ключа.
І потягнувся, щоб дістати його з замка. Коли він уже хотів зачинити двері, Барклей прудко підставив ногу.
— Ви — Самайн, правильно? — спитала Робін, усміхаючись до чоловіка, який стояв, роззявивши рота.— Ми — друзі Корморана Страйка. Кілька місяців тому ви йому дуже допомогли.
— Мені треба розкласти покупки,— сказав Самайн. Він спробував зачинити двері, але завадила Барклеєва нога.
— Можна нам увійти? — запитала Робін.— Ненадовго? Ми б хотіли побалакати з вами і з вашою мамою. Ви дуже допомогли Корморанові, розповівши про свого дядька Тюдора...
— Дядько Тюдор помер,— мовив Самайн.
— Знаю. Мені прикро.
— Він помер у лікарні,— сказав Самайн.
— Справді? — зронила Робін.
— А мій-тато-Ґіерм помер під мостом,— мовив Самайн.
— Як сумно,— сказала Робін.— Можна нам зайти, будь ласка, всього на хвильку? Корморан попросив мене взяти для вас оце,— додала вона, дістаючи з пакета жерстянку з шоколадним печивом.— У подяку.
— А що це? — поцікавився Самайн, краєм ока поглядаючи на жерстянку.
— Шоколадне печиво.
Він забрав жерстянку з її руки.
— Ага. Можете ввійти,— мовив він і, розвернувшись спиною, рушив темними внутрішніми сходами.
Глянувши на Барклея, Робін перша переступила поріг. Вона чула, як він зачинив двері і як брязкають інструменти в його торбі. Сходи були круті, вузькі й після денного світла здавалися темними, бо лампочка не горіла. Здолавши проліт, Робін через відчинені двері побачила сиву жінку з великими вухами, як у Самайна, яка витирала всі поверхні на оздобленій брунатними кахлями кухні, а Самайн, стоячи до неї спиною, вже нетерпляче зривав поліетилен з коробки печива.
Дебора розвернулася й зупинила темні очі на двох чужинцях, а її охайна біла коса зісковзнула з плеча.
— Добридень, місіс Аторн,— привіталася Робін, зупиняючись у коридорі.
— Ви з соціального захисту? — повільно запитала Дебора.— Я дзвонила Клер...
— Ми допоможемо з усім, з чим допомагає Клер,— швидко сказав Барклей, випереджаючи Робін.— Де проблема?
— Отой унизу — покидьок,— відповів Самайн, який уже заклопотано копирсався в жерстянці печива, дістаючи те, яке було загорнуте в золотисту фольгу.— Оці в блискучому золотці — найкращі, їх так і вирізняють.
— Чоловік унизу знову поскаржився? — запитала Робін, відчувши несподіваний напад збудження на межі з панікою.
— Можна подивитися, де проблема? — поцікавився Барклей.— Де, на його думку, тріскається стеля?
Дебора тицьнула в напрямку вітальні.
— Я збігаю гляну,— впевнено промовив Барклей і рушив у вітальню.
— Не їж усі, Семмі,— сказала Дебора й заходилася знову методично терти стіни на кухні.
— Це мені подарували, дурненька,— озвався Самайн з повним ротом шоколаду.
Робін попрямувала за Барклеєм, борючись із відчуттям, що все це абсолютно нереально. Невже Страйкові підозри можуть виявитися обґрунтованими ?
Два хвилясті папужки цвірінькали у клітці в кутку вітальні, застеленій, як і коридор, ковроліном у брунатних і жовтогарячих тонах. На спинці канапи було розстелене плетене клаптеве покривало. Барклей саме роздивлявся майже зібраний пазл, на якому єдинороги стрибали через веселку. Робін роззирнулася. Меблів було небагато. Крім канапи і клітки з папужками, тут ще були тільки маленьке крісло, телевізор, на якому стояла урна, й невеличка книжкова шафа, де на полицях було кілька старих книжок у м’яких обкладинках і трохи дешевих прикрас. Очі Робін затрималися на єгипетському анху — символі вічного життя, намальованому на брудній зеленій стіні.
«Вона у святому місці».
— Під підлогою? — пробурмотіла Робін до Барклея.
Той похитав головою, багатозначно дивлячись на пазл із єдинорогами, й ногою вказав на величезний пуф, на якому той пазл збирали.
— О Боже, ні,— прошепотіла Робін, не стримавшись.— Думаєш, тут?
— В іншому разі довелось би піднімати ковролін,— промурмотів Барклей,— пересувати меблі, знімати мостини... і хіба від такого тріснула б стеля? Та й сморід...
У кімнату неквапом зайшов Самайн, який їв уже друге печиво, загорнуте у фольгу.
— Хочете какао чи ні? — запитав він, дивлячись на коліна Робін.
— Е... ні, дякую,— усміхнулася до нього Робін.
— А він хоче какао чи ні?
— Ні, дякую, приятелю,— відповів Барклей.— А можна переставити цей пазл? Нам треба зазирнути під нього.
— Дебора не любить, коли чіпають її пазл,— суворо мовив Самайн.
— Але ж потрібно довести, що чоловік унизу бреше,— сказала Робін.— Ну, що в нього стеля тріскається.
— Деборо,— гукнув Самайн.— Вони хочуть посунути твій пазл.
Він перевальцем вийшов з кімнати, а на порозі з’явилася його мати, не підводячи очей від взуття Робін, і сказала:
— Не можна рухати моїх єдинорогів.
— Нам лише треба зазирнути під них,— мовила Робін.— Обіцяю, я пересуну дуже обережно, нічого не порушивши. Можна перекласти на...