Страйк бачив, що за сумирною зовнішністю ховається стихійне бажання руйнувати.
— Блювання Глорії на барбекю,— промовив Страйк,— Айрін і її постійні розлади шлунка... Кевін, у якого вічно болів живіт...
Вілма, яку то хитало, то вивертало, коли працювала у клініці Святого Івана... я з тими різдвяними цукерками і блювотою... і, звісно, Стів Датвейт і його проблеми з зором, головний біль і кольки в животі... Я так розумію, це з Датвейтом фліртувала Айрін того дня, коли ви вкинули капсулу аміталу їй у чай?
Дженіс стиснула губи і звузила очі.
— Гадаю, ви сказали їй, що він Гей, аби вона відчепилася від нього?
— У неї вже був Едді, який до смерті хтів побратися з нею,— вибухнула Дженіс.— У неї були всі ці хлопці в пабі, які вічно загравали з нею. Якби я зізналася їй, як мені подобається Стів, вона б його обкрутила просто для розваги, ось яка вона була. Отож так, я сказала їй, шо він ґей.
— А чим ви накачуєте її тепер?
— По-різному,— тихо озвалася Дженіс.— Залежить від того, наскі’ки вона мене вибісить.
— Розкажіть мені про Стіва Датвейта.
Зненацька дихання Дженіс почастішало. Гі обличчя знову почервоніло — вона зреагувала емоційно.
— Він був... такий вродливий.
Пристрасна нотка в її голосі вразила Страйка мало не більше, ніж повний набір отрут, які вона зберігала у себе на кухні. Йому пригадався рожевощокий парубок з широкою краваткою, який перетворився на огрядного власника «Аллардису» в Скегнесі, з почервонілими очима та прилиплими по пітного чола сивими пасмами, й уже не вперше Страйк мав усі підстави замислитися про неймовірно непередбачувану природу людського кохання.
— Я вічно закохувалася по вуха,— сказала Дженіс, і Страйк подумав про Джонні Маркса, який помер у муках, і про те, як Дженіс поцілувала його на прощання в холодну щоку.— Ох, Стів умів розсмішити! Обожнюю чоловіків, які вміють смішити. І був дуже вродливий. Я колись по десять разів на день проходила в нього під вікнами, шоб тільки почути його «привіт»... ми подружилися... Він почав заходити до мене, розповідати свої проблеми... й от він каже, як божеволіє через оту одружену жінку. Закохався в дружину свого приятеля. Торочить і торочить, яке важке в неї життя, а тут я сиджу, одиначка з дитиною. А в мене не важке життя? А в неї ж був чоловік, еге ж? Але ні, я бачила, шо нічо’ в мене з ним не вийде, поки не приберу її з дороги, і я подумала: шо ж, доведеться її позбутися...
— Вона була вродливіша за мене,— пробурмотіла Дженіс, указуючи на світлину Джоанни Гаммонд на стіні.— Ота штука в неї на обличчі... Отож я знайшла її в телефонній книзі й пішла до неї додому, коли її чоловік був на роботі. У мене була перука, яку я, бувало, вдягала на вечірки. Вдягла її й уніформу, а ше окуляри, які я іноді носила, хоч і не мала в них потреби. Дзвоню я їй у двері й кажу, шо мені дехто натякнув на її родинні проблеми... Люди завжди впускають медсестру,— сказала Дженіс.— Їй відчайдушно хтілося виговоритися. Були і сльози, і емоції. Вона розповіла мені, шо переспала зі Стівом і шо, здається, закохалася в нього...
Я, вдягнувши латексні рукавички, змішала їй випивку. Наполовину з гербіцидом. Вона все зрозуміла, ті’ки пригубила, та я схопила її ззаду за волосся,— Дженіс показала жестом як,— захилила її голову і просто влила все в її бісову горлянку. О так! А коли вона впала на підлогу, задихаючись, я акуратно влила в неї ще трішки. Довелося побути трохи з нею, пересвідчитися, шо вона нікому не подзвонить. А коли я побачила, шо їй уже не вичухатися, я зняла уніформу й пішла собі.
— Це вимагає витримки,— сказала Дженіс Бітті — розпашіла, з блискучими очима,— але поводься спокійно — й люди нічо’ дивного не помітять... просто слід тримати себе в руках. Може, замолоду я й не була ефектною, та це мені тільки сприяло. Я людям не запам’ятовувалася...
А наступного дня, десь так, Стів прийшов плакатися до мене. Все було просто чудово,— мовила жінка, яка влила гербіцид у горло своїй суперниці,— і після того ми часто з ним бачилися, він постійно приходив до мене. Шось між нами було, я це відчувала.
— Його я ніколи сильно не накачувала,— сказала Дженіс, неначе це було справжнім доказом її кохання.— Ті’ки трішки, шоб він нікуди не ходив, шоб я була йому потрібна. Я дуже добре коло нього ходила. Одного разу він спав у мене на канапі, і я уві сні витирала йому обличчя,— мовила вона, і знову Страйк пригадав поцілунок, який вона подарувала мертвому Джонні Марксові.
— Але часом,— мовила Дженіс гірко,— чоловіки бачили в мені ті’ки матусю, а не жінку. Я бачила, шо Стів добре до мене ставиться, але подумала, шо він не дивиться на мене як на жінку, бо я медсестра, та й Кев постійно тягається за мною. Одного вечора прийшов Стів, а Кев улаштував істерику, і Стів сказав: краще він піде, шоб я подбала про Кева... і я зрозуміла, шо він не захоче мене з дитиною. І я подумала, шо слід позбутися Кева.
Вона сказала це таким тоном, наче говорить про сміття, яке треба винести.
— Але треба діяти дуже обережно, коли йдеться про твою власну дитину,— мовила Дженіс.— Не можна поспішати. Не міг же він раптово померти, хоча ше вчора був здоровісінький. Я почала експериментувати з різними речовинами, думала: може, хай це буде передозування сіллю, мовляв, він сам наковтався на спір абошо. Я почала додавати йому в їжу то те, то се. Шоб він жалівся вчителям, шо в нього болить живіт, а я б така: «Та це в нього запалення хитрості»...
— А потім Марго оглянула його,— мовив Страйк.
— А потім,— повільно підхопила Дженіс, кивнувши,— ця бундючна сука завела його в кабінет на огляд. І я зрозуміла, шо вона шось запідозрила. Вона потім запитала у мене, які напої я йому даю, бо малий виродок сказав їй, шо мама дає йому «особливі напої»...
— Не минуло й тижня,— мовила Дженіс, крутячи на пальці стару обручку,— як я довідалася, що Стів пішов до неї перевірити здоров’я, замість звернутися до мене. І не встигла я моргнути оком, як Марго на кухоньці, біля чайника, вже розпитує мене про смерть Джоанни, а Дороті та Глорія слухають. Я кажу: «Та звідки в біса мені знати, шо там трапилося?» — але я занепокоїлася. Подумала: шо саме розповів їй Стів? Може, сказав, шо в її смерті було шось дивне? Може, хтось бачив біля її будинку медсестру?
Я почала хвилюватися. Надіслала Марго цукерки, накачані фенобарбіталом. Айрін казала мені, шо Марго отримувала листи з погрозами, і не дивно — вона в усе пхала свого носа... Я подумала, всі вирішать, цукерки надіслав той, хто їй погрожував...
Але вона їх так і не з’їла. У мене на очах викинула їх у сміття, але я чула, шо потім вона їх дістала і зберегла. Ось коли я все зрозуміла. Я подумала: вона віддасть їх на аналіз...
— І тоді ви нарешті погодилися піти на побачення з тупуватим Ларрі? — запитав Страйк.
— Це хто сказав, шо він був тупуватий? — спалахнула Дженіс.
— Айрін,— відповів Страйк.— Вам потрібен був доступ до цементу, правильно? Я так розумію, ви не хотіли його купувати.
І як ви вчинили: попросили Ларрі трохи взяти й нікому про це не казати ?
Вона просто дивилася на нього своїми круглими синіми очима, які ні в кого, хто не чув цієї розмови, не викликали б недовіри.
— Що підказало вам ідею з цементом? — поцікавився Страйк.— Чутки про тіло у фундаменті?
— Ага,— нарешті відповіла Дженіс.— Здавалося, це гарний спосіб, шоб тіло не смерділо. Мені треба було, щоб вона зникла. Вона занадто близько до мене підібралася: оглядала Кева, і розпитувала мене про Джоанну, і зберегла оті цукерки. Я хтіла, щоб усі подумали, шо на неї напав Ессекський Різник або той, хто надсилав їй листи з погрозами.
— Скільки разів ви бували в Аторнів, перш ніж убили Марго?
— Кілька.
— Бо їм потрібна була медсестра? Чи була й інша причина?
Запала найдовша пауза, протягом якої сонце встигло визирнути з-за хмари, і скляна карета Попелюшки ненадовго спалахнула, мов біле полум’я, а потім знову перетворилася на дешеву цяцьку, якою, власне, і була.
— Я подумувала їх убити,— повільно заговорила Дженіс.— Як по правді, не знаю нашо. Просто відтоді, як я з ними познайомилася... вони були дивні, й ніхто до них не ходив. Родичі навідували їх раз на десять років. Я з ними познайомилася ще в січні, з тими родичами, коли треба було прибрати у квартирі, шоб отой сусіда з нижнього поверху не подав до суду... вони пробули годинку й зіпхнули всю роботу на «Клер»... Так, я думала, шо одного дня вб’ю Аторнів,— сказала вона, стенувши плечима.— Саме тому і продовжувала до них навідуватися. Мені подобалася ідея, шо ціла родина помре разом, і хтілося дочекатися, поки люди про це здогадаються, і тоді це, можливо, потрапить у новини, і місцеві почнуть пліткувати, а я одна знатиму, шо сталося...