— Саме так. Ми мали,— сказав Ґупта,— всі ознаки успішного бізнесу — але, боюся, не зрослося. Тій клініці не пощастило від самого початку.
— Правда? — зацікавився Страйк.— Але чому?
— Людські стосунки,— негайно пояснив Ґупта.— Що старший я стаю, то краще розумію, що колектив — це все. Кваліфікація, досвід — то все чудово, але якщо люди не спрацюються,— він сплів кістляві пальці,— то навіть думати забудьте! Ніколи не вийде як слід. Саме так сталося в нас у клініці Святого Івана. Шкода, так шкода! Ми мали потенціал. Клініка користувалася популярністю серед жінок, які хотіли консультуватися в представниць власної статі. Марго та Дженіс усі дуже любили. Але від самого початку були перепони. Доктор Бреннер приєднався до нас через зручність нового приміщення, але поводився не як член колективу. Власне, з часом він узагалі почав ставитися до декого вороже.
— А до кого конкретно? — спитав Страйк, уже вгадавши відповідь.
— Боюся,— сумно мовив Ґупта,— що він не любив Марго. Правду кажучи, Джозеф Бреннер, як на мене, взагалі не любив жінок. Дівчатам у реєстратурі він теж грубіянив. Звісно, їх було простіше залякати, ніж Марго. Гадаю, він поважав Дженіс — вона, знаєте, була дуже зібрана й не така зухвала, як Марго, і люб’язно тримався з Дороті, а та відповідала полум’яною відданістю. Але Марго він незлюбив від самого початку.
— Як гадаєте, чому?
— О,— мовив Ґупта, піднявши й опустивши руки жестом безнадії,— справа в тому, що Марго була... зрозумійте, мені вона якраз подобалася, і сперечалися ми завжди по-дружньому... вона була ніби паста марміт — викликала або захват, або відразу. Доктор Бреннер був зовсім не феміністом. Він вважав, що жінка має сидіти вдома з дітьми, а Марго лишила маленьку дитину й вийшла на повний день — він цього дуже не схвалював. На зібраннях панувала неприємна атмосфера. Він чекав, поки Марго почне говорити, і негайно перебивав її, ще й дуже голосно. Бреннер був схильний залякувати людей. Уважав, що наші дівчата з реєстратури не тягнуть, критикував їхні зачіски, довжину спідниць. Так, він завжди дуже грубо поводився саме з жінками, але, як на мене, він у принципі не любив людей.
— Дивно,— сказав Страйк.— Він же лікар.
— О,— зі смішком відповів Ґупта,— це зовсім не дивина, хай що ви думаєте, містере Страйк. Ми, лікарі,— такі самі люди, як і всі. То міф, що ми любимо ціле людство в усіх проявах. Але іронія тут у тому, що саме Бреннер найбільше обтяжував клініку. Він був наркоман!
— Аж так?
— Барбітурати,— пояснив Ґупта.— Так, барбітурати. Сьогодні лікарю такого не подарують, але тоді він їх замовляв у величезній кількості. Тримав під замком у своєму кабінеті. Мав дуже важкий характер. Емоційно закритий, неодружений. Ще й таємний наркоман.
— Ви з ним про це говорили? — спитав Страйк.
— Ні,— сумно відповів Ґупта.— Все відкладав. Хотів мати краще підґрунтя, перш ніж піднімати це питання. З того, що я розвідав, він міг замовляти ліки водночас на нашу адресу й на свою стару, ще й з різних аптек. Було б важко довести, чим він займається. Я б навіть не здогадався, якби Дженіс не сказала, що якось зайшла до нього й побачила відчинену шафку та її вміст. Також вона повідомила, що якось знайшла його за столом у напівпритомному стані ввечері, коли вже пішов останній пацієнт. Утім, не думаю, що це впливало на його уміння як діагноста. Я помічав, що під кінець дня він ходить зі скляними очима й усе таке, але чоловік був однією ногою на пенсії. Я думав, що він просто стомлюється.
— Марго знала про його залежність? — спитав Страйк.
— Ні,— відповів Ґупта,— я їй не казав, хоч і слід було б. Вона була моєю партнеркою, людиною, якій я мав би довіритися, щоб потім ми разом вирішили, як бути. Але я боявся, що вона помчить просто до доктора Бреннера й усе висловить йому в обличчя. Марго не мала звички стримуватися, коли вважала щось правильним, і я часто жалкував, що вона не дуже тактовна. Наслідки конфлікту з доктором Бреннером були б серйозні. Треба було діяти делікатно — власне, ми ж не мали прямих доказів,— але тоді зникла Марго, і барбітурати доктора Бреннера стали найменшою нашою проблемою.
— Ви продовжили працювати з Бреннером після зникнення Марго? — спитав Страйк.
— Так, ще кілька місяців, а потім він вийшов на пенсію. Я ще трохи працював у клініці Святого Івана, тоді перейшов до іншої. І зробив це з радістю. У старій клініці було надто багато поганих спогадів.
— А якими були стосунки Марго з іншими працівниками клініки? — запитав Страйк.
— Нумо, пригадаймо,— озвався Ґупта й узяв собі ще рулетик.— Секретарка Дороті її не любила, гадаю, через відданість докторові Бреннеру. Як я вже згадував, Дороті була вдова. То була така затята пані, з тих, хто прив’язується до начальника й завжди його підтримує і обороняє. Якщо Марго або я були чимось незадоволені чи критикували Джозефа, наші папери й листи потрапляли в кінець черги на друк. Ми навіть жартували з цього приводу. В ті часи, містере Страйк, комп’ютерів ще не було. Не як у наші дні... Ось Аїша,— він показав на верхнє праве фото у себе за спиною,— все друкує сама на комп’ютері в своєму кабінеті. Все комп’ютеризоване, і це дуже зручно. Але в ті часи наші звіти й листи залежали від милості машиністки. Ні, Дороті не любила Марго. Трималася ввічливо, але прохолодно...
Доктор Ґупта раптом щось ніби згадав.
— Утім,— додав він,— Дороті прийшла на барбекю, ми всі навіть здивувалися. Одного разу в неділю Марго влаштувала барбекю в себе на подвір’ї, в останнє літо перед своїм зникненням. Планувалося, що те барбекю нас усіх...— він, не закінчивши фрази, переплів пальці.— Пам’ятаю, як здивувався, що Дороті прийшла, бо Бреннер відхилив запрошення. Дороті прийшла з сином — йому було років дванадцять чи тринадцять. Вона пізно народила, особливо як на ті роки. Хлопець був зухвалий. Пам’ятаю, що чоловік Марго насварив його, коли той розбив якусь цінну чашу.
Страйкові мимохідь згадався племінник Люк, який зламав його навушники в Сент-Мосі.
— Марго з чоловіком мали дуже симпатичний будиночок у Гемі. Чоловік теж був лікар — гематолог. Великий сад... Ми з Джиїл привели своїх дівчат, але оскільки Бреннер не прийшов, а Дороті образилася, що чоловік Марго насварив її сина, боюся, Марго не досягла своєї мети. Всі так і лишилися в своїх окопах.
— А всі інші прийшли?
— Наче так. Ні... заждіть. Здається, прибиральниця... Вілма! — аж просяяв доктор Ґупта.— Гі звали Вілма! Я навіть не думав, що досі пам’ятаю... а от прізвище... я його, здається, навіть і тоді не знав...
Ні, Вілми не було. Але всі інші прийшли. Дженіс теж привела свого сина — він був молодший за сина Дороті та краще вихований, наскільки я пам’ятаю. Мої доньки грали в бадмінтон з малим Бітті.
— Дженіс була заміжня?
— Розлучена. Чоловік пішов до іншої. Вона це пережила й самотужки виховала сина. Такі жінки, як Дженіс, завжди дають цьому раду. Дивовижно. Коли ми були знайомі, вона мала важке життя, але пізніше знову вийшла заміж. Я порадів, коли про це дізнався.
— Дженіс і Марго ладнали між собою?
— О так. Вони обидві мали цей дар — не погоджуватися, проте не ображатися.
— І часто між ними була незгода?
— Ні-ні,— запевнив доктор Ґупта,— але в робочому середовищі завжди доводиться приймати рішення. Ми були... принаймні намагалися бути... демократичною організацією... Ні, Марго та Дженіс ставилися до розбіжностей раціонально, без особистих образ. Гадаю, вони одна одній подобалися. Дженіс вразило зникнення Марго. Коли я йшов з клініки, вона розповіла, що Марго снилася їй мало не щотижня. Нас усіх змінила та подія,— тихо додав Ґупта.— Ніхто не чекає, що друг чи подруга просто розчиниться в повітрі, не лишивши жодного сліду. Є в цьому щось... незбагненне.
— О так,— погодився Страйк.— А які були стосунки в Марго з жінками з реєстратури?
— Ну, Айрін, старша з них,— зітхнув Ґупта,— мала ще той норов. Пам’ятаю, що вона часом бувала... не так груба, але досить зухвала з Марго. На святкуванні Різдва в клініці... то Марго організувала, знову хотіла, щоб усі поладнали... Айрін добряче випила. Пам’ятаю, що мали місце якісь розбіжності, але що конкретно — не згадаю. Наче нічого серйозного. Коли я побачив їх наступного разу, обидві трималися цілком дружньо. Після зникнення Марго Айрін була в істериці.