Багато хто, звісно, сказав би, що не йому судити, як пахнуть жінки, коли сам він тхне старою попільничкою і лише в особливих випадках бризкається каронівським «Пур-ан-ом». Однак у дитинстві Страйк багато жив у злиднях і тому вважав чистоплотність невід’ємним елементом привабливості. Йому подобалися попередні парфуми Робін; він навіть скучив за ними, коли її не було в офісі.
— Туди,— вказав він, і під дощем вони вийшли на несиметричну пішохідну площу. За кілька секунд Страйк виявив, що Робін пасе задніх, і зробив кілька кроків назад, щоб стати поруч з нею під Монастирською церквою Святого Івана. То була приємна симетрична будівля червоної цегли з видовженими вікнами та двома білими кам’яними колонами обабіч входу.
— Думаєш про те, що вона «у святому місці» ? — спитав Страйк, прикурюючи; дощ лився просто на нього. Видихнувши, він затулив цигарку долонею, щоб не загасла.
— Ні,— якось нашорошилася Робін,— хоча так, трошки думаю. Глянь на це...
Через відчинену браму Страйк пройшов за нею у невеликий поминальний сад, відкритий для громадськості й повний (як прочитала на невеликій табличці Робін) лікарських рослин, зокрема таких, якими в Середньовіччі лікували в шпиталях ордену іоаннітів. На дальній стіні висіла біла постать Христа, яку оточували емблеми чотирьох євангелістів: тілець, лев, орел і янгол. Листя й бадилля м’яко хиталися під дощем. Робін окинула поглядом маленький сад в оточенні чотирьох стін, а Страйк, який зайшов слідом, сказав:
— Гадаю, ти погодишся, що якби хтось її тут закопав, служителі помітили б свіжу землю.
— Я розумію,— відповіла Робін.— Просто дивлюся.
Коли повернулися на вулицю, вона додала:
— Дивися, там усюди мальтійські хрести. На арці, під якою ми пройшли, вони теж були.
— Це хрест рицарів-госпітальєрів. То був орден Святого Івана, по-нашому Сент-Джона. Саме тому тут так називаються вулиці, і він є на емблемі лікарень Святого Івана; у них на Сент-Джонс-лейн головний офіс. Якщо та медіум гуглила район, де зникла Марго, то точно звернула увагу на зв’язок Клеркенвеллу зі Святим Іваном, з рицарями-іоаннітами. Готовий битися об заклад, що саме тому їй спало на думку «святе місце». Май на увазі, що коли прийдемо до пабу, там знову буде хрест.
— Знаєш,— сказала Робін, знову кидаючи погляд на Монастирську церкву,— Пітер Тобін, серійний убивця з Шотландії, мав потяг до церков. Він навіть був вступив до релігійної організації під вигаданим іменем. Потім працював при церкві в Глазго й там поховав дівчину під підлогою.
— Церква — гарне прикриття для вбивць,— сказав Страйк.— І для сексуальних злочинців теж.
— Священики й лікарі,— замислилася Робін.— У головах більшості людей прошито, що їм треба довіряти, правда?
— І це після всіх скандалів у католицькій церкві? Після Гарольда Шипмана?
— Гадаю, що так,— відповіла Робін.— Ти не думаєш, що ми схильні приписувати певним категоріям людей незаслужені чесноти? А ще я думаю, що ми маємо потребу довіряти людям, які наче мають владу над життям і смертю.
— Думаю, ти в чомусь права,— погодився Страйк; вони саме ступили на пішохідну вуличку під назвою Єрусалимський пасаж.— Я казав Ґупті: дивно, що Джозеф Бреннер не любив людей. Як на мене, це перша вимога до професії лікаря. Але Ґупта мене просвітив. Спинімося,— запропонував Страйк і спинився.— Якщо Марго дійшла аж сюди... думаю, вона ішла б саме цим шляхом, бо це найкоротший і найбільш логічний маршрут до «Трьох королів»... то це вперше вона ішла б повз приватні будинки, а не офіси чи громадські споруди.
Робін обвела поглядом вулицю. Дощ шурхотів по її парасольці.
— Ну,— повільно сказала вона,— звісно, могло бути й таке, але дуже сумнівно. Невже хтось міг прокинутися вранці й вирішити, що треба сьогодні викрасти жінку — отак узяти і схопити просто з вулиці?
— Я тебе що — нічого не навчив?
— Добре, добре: спершу можливість, потім мотив. Але з можливістю тут теж проблема. На цій вулиці все видно. Невже ніхто б не побачив, не почув би, як її викрадають? І викрадач мав би жити сам-один — бо тоді співмешканці стали б співучасниками злочину?
— Слушні зауваження,— визнав Страйк.— Плюс поліція обійшла тут усі будинки. Розпитали всіх, хоча помешкання не обшукували. Але поміркуймо... Вона була лікарка. Скажімо, хтось вибіг з будинку, попросив її зайти до хворого чи травмованого родича, а тоді не випустив її? Добрий привід заманити її всередину — прикинутися, що потрібна невідкладна допомога.
— Гаразд, але ця людина мала б знати, що Марго — лікарка.
— Гі міг викрасти хтось із пацієнтів.
— Але звідки б він знав, що Марго буде йти саме тут саме в той час? Вона ж не сказала всій околиці, що збирається до пабу?
— Може, то була імпровізація — викрадач побачив її, знав, що вона лікарка, тож вибіг і схопив її. Або... не знаю, припустімо, що хтось справді захворів чи помирав, чи стався нещасний випадок, Марго зайшла, виникла суперечка через лікування, або вона відмовилася допомагати... дійшло до бійки, і її ненавмисно вбили.
Він замовк, бо повз проходила група говірких французьких студентів. Потім Страйк сказав:
— Це, звісно, домисли.
— Можемо дізнатися, чи в багатьох будинках живуть ті самі люди, що й тридцять дев’ять років тому,— мовила Робін,— але все одно незрозуміло, як викрадач сорок років приховував тіло. За таких обставин навряд чи людина б зважилася переїхати, як гадаєш?
— Так, це проблема,— погодився Страйк.— Як сказав Ґупта, це не те, що сховати стіл десь такої самої ваги. Кров, розкладання, паразити.... Багато хто намагався тримати трупи там, де жив. Криппен, Кристі, Фред і Роуз Вести. Загалом вважається, що це помилка.
— Але Крід якось давав цьому раду,— сказала Робін.— Виварював відрізані руки в підвалі, ховав голови окремо від тіл. Схопили його не через трупи.
— Ти що, читаєш «Демона з Райського парку»? — різко спитав Страйк.
— Так,— відповіла Робін.
— Тобі треба те лайно в голові?
— Воно корисне для справи,— заперечила Робін.
— Гм-м. Я просто подумав, що маю дбати про здоров’я і безпеку молодшої партнерки.
Робін не відповіла. Страйк кинув останній погляд на будинки й запросив Робін іти далі. Він сказав:
— Ти права, я не розумію. Холодильники відчиняють, приходять газівники, і їм тхне, сусіди помічають забиту каналізацію. Та з міркувань сумлінності слід перевірити, хто тут жив у ті часи.
Тепер вони вийшли на вулицю з найбільш жвавим рухом. Ейлзбері-стріт була широка; тут розміщувалися офісні й житлові будівлі.
— Отже,— сказав Страйк, спинившись на тротуарі,— якщо Марго все ще йшла до пабу, то тут вона мала б перетнути вулицю і звернути ліворуч, на Клеркенвелл-Ґрін. Але варто відзначити, що ось там,— Страйк вказав на ділянку кроків за п’ятдесят праворуч,— у той вечір маленький білий фургон мало не збив двох жінок, коли на великій швидкості їхав від Клеркенвелл-Ґріну. Цей інцидент бачило четверо чи п’ятеро свідків. Номера ніхто не запам’ятав...
— Проте Крід чіпляв до фургона з хімчистки фальшиві номери,— сказала Робін,— тож користі від того було б мало.
— Так і є. У фургона, який свідки бачили одинадцятого жовтня 1974 року, на боці була емблема. Свідчення щодо того, яка саме, розійшлися, але двоє стверджували, що то була велика квітка.
— Нам також відомо,— відповіла Робін,— що Крід замальовував фургон тимчасовою фарбою.
— І знову так і є. Отже, на перший погляд — це в нас перша реальна підстава вважати, що Крід тут був. Звісно, Талбот тільки в це й хотів вірити, тож його не цікавила думка тих свідків, які вважали, що то був фургон місцевої квіткарні. Однак молодший колега, який, видко, зрозумів, що в начальства потроху протікає дах, пішов і розпитав флориста, чоловіка на ім’я Альберт Шиммінгз, і той заявив, що того вечора на фургоні тут не ганяв. Сказав, що підвозив на ньому молодшого сина в абсолютно іншому місці.